вівторок, 27 вересня 2011 р.

Данило КІШ. ЗАМОК, ОСВІТЛЕНИЙ СОНЦЕМ

Завершила щойно переклад одного із  найулюбленіших  оповідань Данила Кіша. Ділюся:)

Загубилася Апельсинка, найкраща між корів на селі. І він прагне знайти її будь-якою ціною, навіть, якщо прийдеться шукати її цілу ніч. Пан Молнар йому би не пробачив. Апельсинка – найкраща серед корів пана Молнара. Він ладен обшукати увесь ліс, і далі, якщо треба. Буде просити Віраґа, щоб погнав зі своїми і корів пана Молнара, і хай йому передасть: «Апельсинка загубилася. Як крізь землю провалилася». І хай ще скаже: «Анді благає пана Молнара, щоб лиш не злився на нього. Він зробить усе, щоб знайти Апельсинку, бо знає, що вона тільна і що це найкраща корова у всьому селі. Але вона мов крізь землю провалилася». І хай скаже: «Анді передав, що коли не знайде Апельсинку до завтрашнього ранку – хай на нього не чекають. Він піде у світ і більше ніколи не повернеться в село. Нехай пан Молнар не сердиться». А пані Сам, його матері, скажіть, хай не плаче. «Анді пішов у світ, бо загубив Апельсинку». Тільки мусить говорити це обережно, бо інакше його мама помре на місці. Тому хай тільки краще скаже: «Анді загубив Апельсинку. Не повернеться, доки не знайде її». Скаже так Віраґу. Він йому, Віраґу, завжди допомагав, коли у нього губилася котрась із корів. А що казатиме пану Молнару, коли знайде корову, хоч втрапить додому пізно, глибокої ночі, як минулого разу? Розповість йому, як Апельсинка паслася тут, поблизу, з рештою корів, але, в одну  мить, її не стало, мов крізь землю провалилася.
«А ти взагалі пасеш корів?» – скаже пан Молнар. – «Чи ти взагалі пасеш корів, кажи! Що ти насправді робиш у лісі, га?»
«Нічого, пане Молнаре», – відповість йому – «Знаю, що Апельсинка тільна, і я ніколи не дозволяв, щоб вона відставала від інших корів. Але, тут, ніби в землю пропала». – Скаже йому, що шукатиме її.
В той момент хлопчику здалося, що десь в гущавині тріснула гілка і він, задиханий, зупинився.
«Апельсинко! Апельсинко!»
Прислухався, затримавши дихання.
Десь в далечині чувся чабанський ріг. Він розуміє, що в лісі вже почало сутеніти, скоро не можна буде розпізнати стежку.
«Дінго», - каже хлопчик. – «Де Апельсинка? Кажи, де Апельсинка?»
Пес стояв перед ним і мовчки дивився.
«Дінго, що будемо робити?» – каже хлопчик.
Поки він говорив до пса, той дивився йому прямо в очі і усе розумів. Завертів хвостом і винувато заскавулів, відвернувши голову.
«Якщо найближчим часом не знайдемо Апельсинку – до пана Молнара не повернемось», – продовжує хлопчик розмову із собакою, що йшов попереду і скавунчав.
Ішли вузькою зарослою стежкою в бік Царського дуба.
«А ти будеш зі мною», – каже хлопчик. – «Пан Беркі не дуже буде сердитись, що я тебе повів. Він знає, що ти зі мною і що нічого тобі не загрожує. Подумай, що було, якби ти мене лишив?» – каже хлопчик. – «Ось повернешся одного дня і загавкаєш перед будинком. Усі би подумали: «Судячи з усього, Анді більше ніколи не вернеться». Звичайно, цього не сказали би вголос перед моєю мамою і Анною. Тільки подумали б так, якби ти одного дня повернувся у село.»
Тоді пес спиняється і починає винюхувати.
«Боже, – каже хлопчик, – допоможи мені знайти Апельсинку».
Дінго скавучить і хлопчик розуміє, що то був свіжий заячий слід чи лисяча нора. Заледве міг ще побачити пса, що, скиглячи, ішов через гущавину.
«Зате ти і я разом підемо у світ. Бо, подумай, що сталося б, якби ти вернувся один, а моя мама, Анна і пан Беркі, і всі стояли перед тобою і з докором питали: «Дінго, а де Анді?». Мама відразу би впізнала по тобі, що я мертвий, і зомліла, а Анна почала би кудлати коси. Пан Беркі, мій родич, став би їх втішати і сказав: «На Бога, пані Сам, не втрачайте розум. Ну хіба це доказ, прошу пані, що з Анді щось не в порядку? Дінго просто повернувся, бо зголоднів, або ж Анді загубив його», – так би сказав пан Беркі і не сердився, хоч і сам був би впевнений, що я мертвий або мене захопили в полон розбійники з великої дороги чи розтерзали вовки, або ж викрала лісова фея. Але він вдавав би, що йому нічого такого не прийшло на розум, бо йому жаль мою маму і Анну… А що він би, справді, подумав про тебе, га? Тут перед усіма він нічого тобі б не сказав, але коли б ви лишились на одинці, він би зневажив тебе, може б, навіть, плюнув у писок за те, що ти мене лишив. Я знаю, ти б ніколи такого не зробив, просто так кажу. Памятаєш ту книгу «Людина, кінь і пес», яку я читав минулої осені. Точно мусиш памятати, я читав її, коли ми пасли корів на Римському шляху. Потім я сам розповідав її усім, і Віраґу, і Лацику Тот, і Беллі Герману, усім. Ну, добре, памятаєш, як ми були вірні один одному, тільки згадай. Увесь Дикий Захід не міг їм нічого… А якби на нас напали вовки? Ти можеш справитися з двома. А я? Як думаєш, скількох вовків можуть убити Анді й Дінго, коли зостануться разом у лісі? А якщо нас захоплять розбійники з широкої дороги? Ти розв’яжеш мені мотузки, доки вони спатимуть. А потім буде легко. Вони спатимуть, а я дістану один пістоль. Ні, два пістолі. По одному в руку. Думаєш, я не знаю, як справлятися з пістолем? Я думаю, ти в цьому не сумніваєшся. А потім відведемо їх у міліцію. Там дивуватимуться і довго нас допитуватимуть. Потім викличуть мою маму і пані Ріґо, мою вчительку. Моя мама буде дуже налякана, бо, якщо її кличуть у міліцію, значить, або мене знайшли мертвим, або я вчинив якийсь страшний злочин. А вони будуть її вітати і скажуть, що я схопив найнебезпечнішу і найкривавішу банду розбійників із широкої дороги, яких оголосили в розшук і за якими даремно роками ганялися. Тоді їй вручать нагороду. Величезна сума. Така, що три дні і три ночі рахуєш і не порахуєш. Але такезну суму не дають в руки дітям, хоч ми і роззброїли найнебезпечнішу банду розбійників із широкої дороги. Пані Ріґо тут же вирахує свою долю і її попросять, згідно із законом, пробачити мою відсутність. А назавтра, у школі, будуть говорити: «Анді, піднімися». Лаци і Віраґ подумають, що вчителька накаже мені піти і принести із саду добру лозину, якою потім вибиватиме з мене пил. Та замість того вона скаже: «Діти, Андреас Сам, учень нашої школи, затримав найнебезпечнішу банду дорожніх розбійників». Звичайно, не забуде, що допомагав у цьому і його пес на імя Дінго. А Юлія Сабо розплачеться від хвилювання, коли уявить собі, що зі мною могло би трапитися».
Говорив він таки голосно. Крім собаки не було нікого, хто міг би його чути. У лісі було темно, тільки крізь гілля високих дерев виглядало темно-синє небо. Ішов кущами, за собакою, затуляючи лице руками. Босий годину топтав мох, годину сухе листя, або наступав на сухі гілки, що тріскали у нього під ногами. Розмовляв голосно, бо ліс почав шуміти тисячами тріпотінь, а хлопчику здавалося, що все пропало. Більше ніде не чути голосу чабана, далеке мукання корів уже давно притихло. Сьогодні Віраґ точно виганяв корів пана Молнара, і розповість йому все, бо, як пам’ятає, вони ще не встигли домовитися. Точно розказав йому все найгірше, видав його. Тому що й минулого року проговорився, коли він, Анді їхав на коні до Земичкого, адже пан Молнар про це довідався і не дозволив його відпускати. Значить, той Віраґ таки взяв і все як треба розказав: як сиділи у Графському лісі, як розпалили багаття і як він, Анді, розповідав усім «Капітана Срібного дзвону». Потім, коли вони хотіли пригнати корів ближче, бо сонце хилилося на захід, а чабани із Бакші і Честерга ішли вже додому, Анді помітив, що нема Апельсинки. Точно, пан Молнар запитає його: як давно, приблизно, Анді останній раз бачив корів. А він, той спантеличений Віраґ, циган, скаже, що вони з Беллою Германом домовилися, що в той день Белла пастиме і свої, і Андині, тобто, корови пана Молнара, а Анді завершить «Капітана Срібного Дзвону», і потім їм розкаже. Ось, що говоритиме Віраґ. Коли Бела Герман сказав йому, що Апельсинки нема, він тільки послав собаку, щоб пошукав, і відразу продовжив розповідь там, де зупинився: як Мелескиня пішла у кабіну корабля і сказала Олександру Хіявенту, що від ревнощів вип’є отруту. На долоні вона тримала одну малу білу піґулку, а очі її блистіли сяйвом Карибського моря…
«А що б ми зробили,» – каже голосно хлопчик собаці, за чиїм скавучанням ішов, скоріше, наосліп, – «що би зробили, якби нас зачарувала лісова фея? Бачиш, добре, що ти зі мною. Наскільки я знаю, ні лісові феї, ні чарівниці не мають сили зачарувати собаку. Але ти, як тільки наштовхнемося замок, трохи затримайся через мене, щоб подивитися, що буде далі. Не дивуйся, може через кілька хвилин ми побачимо такий замок. Тільки не лякайся. Якщо це буде гарний, старовинний замок, ніби той графський, за Царським дубом, і, якщо він буде освітлений, значить, то замок лісової феї. Думаєш втекти? Ні за яку ціну. Може, вона і Апельсинку викрала заради того, щоб я шукав, і впав у її сіті. Коли побачу її, вдам, ніби не знаю, що вона лісова фея. Тільки добре привітаюся і ввічливо запитаю її: чи пані, бува, не бачила одну тільну корову помаранчевого кольору. Вона буде, щоб ти знав, тільки посміхатися, аби заманити мене і завести до замку, ніби соромитиметься. А знаєш, як її найточніше розпізнати? Буде вся у білому, ніби у шовку, тільки трохи тоншому і прозорішому. Бо феї завжди одягаються у біле. Я тоді прикинуся, ніби нічого не підозрюю, тільки ґречно подякую і піду далі, якщо зможу. Якщо прокинуся – це був сон. Якщо не прокинуся і не зможу йти – отже, я зачарований. Тоді я лишуся біля неї якийсь час, ти не сердься. Повернешся і спробуєш пояснити моїй мамі і пану Беркі, що я не мертвий – мене зачарувала лісова фея. Хай не тривожаться. Я лишуся там на рік, може, на два. А знаєш, Дінго, як це небезпечно? За це розплачуються головою. Звідти ще ніхто не втік. Чи через те, що їм було так добре, у свідомості витерлися усі інші спогади, чи тому, що на них чекала кара. Але я втечу. Я спритний. Ще не знаю як, але втечу. Заради мами. Вона ж знатиме, що я живий і чекатиме на мене. Тільки ти, Дінго, нічого не бійся, як побачиш замок, весь у світлі».
Тоді відразу трохи посвітліло. В лісі перед ними спалахнула пожежа. Хлопчик і пес на мить на мить завмерли.
– Ми знайшли Апельсинку, каже Віраґ. – Її привели чабани із Бакші. Впізнали її.
Серед галявини, при світлі заходу стояла Апельсинка, румяна як вишня.
Це найкраща корова на селі, - каже хлопчик. – Тому її й упізнали.
Раптом йому стало жаль, що корову знайшли. Пригадав, що Віраґ міг усе розповісти пану Молнару. А, може, в тому замку лишився би й на цілих три роки.

 


Немає коментарів:

Дописати коментар