ПЕРЕМОГА МАЙДАНУ: ХРОНІКА ДИВА

18 лютого

18 лютого 2014 року відоме як “чорний вівторок” в історії України, коли під час ходи прибічників Євромайдану до Верховної Ради почалися сутички з силовиками та завезеними до Києва “тітушками”, внаслідок яких загинули 23 майданівці. Вже під час протистояння у Маріїнському парку стало відомо про перших жертв з-поміж учасників Євромайдану, тіла яких знаходилися в Будинку офіцерів. 

Після витіснення активістів з Маріїнського парку, співробітники “Беркуту” почали наступ на Майдан Незалежності та зайняли пагорб біля Жовтневого палацу, вулицю Інститутську, Європейську площу та “Український дім”. З 16:00 станції метро закрили, щоб заблокувати доступ до центру Києва та підтримку громадянами Євромайдану, та, попри це, люди пішки добиралися до головної площі столиці. 

Фото - radiosvoboda.org

О 18:00 “беркутівцями” почався штурм барикад Євромайдану, одначе “коктейлі Молотова” швидко зупинили їхні БТР-и, а вогняна стіна, утворена підпаленими шинами, не дозволяла силовикам взяти наметове містечко. О 23:30 на Майдані Незалежності повністю вимкнули світло, а близько півночі “беркутівці” підпалили Будинок профспілок, у якому знаходилися люди. Неподалік Михайлівської площі орудували організовані міліцією “тітушки”-кримінальники, які стріляли в пішоходів з вогнепальної зброї, внаслідок чого поранили 8 і вбили одну людину. 

19 лютого 

На оточеному силовиками Майдані Незалежності 19 лютого 2014 року почалося з пожежі у Будинку Профспілок, внаслідок якої загинули люди. Щоб врятуватися, деякі стрибали з вікон будинку. Вогонь вдалося ліквідувати тільки зранку. “Беркут” зайняв позиції біля стели, але через закінчення набоїв тимчасово припинив наступ на наметове містечко Євромайдану. О 7 ранку до Майдану прибуло підкріплення львів’ян, які, попри блокування трас, перші змогли прийти на допомогу, замінили виснажених цілодобовим протистоянням побратимів і відтіснили силовиків, повернувши контроль над усією головною площею столиці. По периметру Майдану палали покришки, вітер гнав дим у бік Жовтневого палацу, тобто силовиків, створюючи для них погану видимість. 

У той же час найближчі православний та греко-католицький храми – Михайлівський, Василя Великого почали приймати поранених, багато з яких не наважувалися сідати до «швидкої», побоюючись викрадення і розправи міліцією. Кияни і гості столиці цілодобово приносили їжу, покришки, довбали бруківку та змінювали змучених побратимів. СБУ готувалося до антитерористичної операції. 

Здається, дивом пережили 19-те число. Попереду було страшне і, водночас, переможне 20 лютого 2014 року. 

20 лютого 

Вранці 20 лютого 2014 року протестувальники київського Євромайдану перейшли в наступ. Силовики на вулиці Інститутській стріляли в них з вогнепальної зброї з боку Жовтневого палацу, Нацбанку України та Кабінету Міністрів. Того дня загинуло 47 євромайданівців, ще 22-є з них згодом померло в лікарнях від отриманих поранень. Відомо також про смерть 11 правоохоронців. Поранених і вбитих євромайданівців медики та побратими несли з вулиці Інститутської та Жовтневого палацу до Лядських воріт, де вже чекали десятки карет швидкої допомоги, у готель “Україна”, до Головпоштампу, Київської міської держадміністрації та Михайлівського собору. 

Внаслідок наступу протестувальників силовики залишили Майдан Незалежності та “урядовий квартал”. Через два дні утік проросійський президент Віктор Янукович, а Росія втратила політичний контроль над Україною. Перемога Майдану знаменувала фактичну перемогу України у боротьбі з Росією за свою незалежність. Але головна боротьба чекала на нас ще попереду. 

ТРИ УКРАЇНСЬКІ ФІЛЬМИ ПРО НАЙВАЖЛИВІШЕ

Після Революції Гідності українська кіноіндустрія почала стрімко розвиватися. Як вважає патріарх сучасної української літератури, Юрій Андрухович, «Сучасне українське культурне середовище відбулося… Є підтримка держави і недержавних інституцій. Так добре ще не було ніколи» (журнал «Країна», 10 січня 2019 р). Україна чекала на своє культурне відродження більше двадцяти років. Знімаються фільми про українську національну історію, яку і досі намагається відтіснити радянський, себто «рускій мір». 

З’явилася надія, що сучасні діти будуть виховуватися не на чужому фільмі «Бригада», де героїзуються російські бандити і моральним мірилом є гроші, а на українських стрічках, що лікуватимуть наш комплекс національної меншовартості, прививатимуть любов до свого, яке варте того, щоб його цінувати і захищати. 

Отож, три українські фільми українських фільмів останніх років, які варто подивитися. 

1. «Червоний» (2017) Зази Буадзе, відзнятий за романом і кіносценарієм культового українського письменника Андрія Кокотюхи про втечу з ГУЛАГу українських повстанців-«бандерівців» на чолі з командиром Данилом Червоним. Під час планування повстання у таборі до головного героя підходить ватажок кримінальників і пропонує співпрацю, але не для того, щоб отримати свободу і звільнити інших, а щоб самому зайняти місце наглядача табору і стати місцевим «Сталіним» – отримати безмежну владу над в’язнями. Червоний не тисне руку злодію і відкидає його пропозицію, бо для нього тюрма – не лише радянський табір, а й Радянський Союз, в лиці якого Росія окупувала Україну, а його мета – це воля, якої він, зрештою, й досягає. 

2. «Донбас» (2018) Сергія Лозниці – чи не найліпший фільм про війну на Донбасі, що отримав нагороду на Канському фестивалі за найкращу режисуру. Він розповідає про реалії окупованої росіянами частини України. Багатьом українцям, від яких війна далеко, здається, що вона не така вже й страшна і якщо у їхній город не прилітають снаряди, то, отже, так і має бути. Насправді так є, тому що у нас є армія, яка здатна зупинити наступ російських окупантів. Фільм, який складається з кіноновел – різних історій, розказаних очевидцями – про те, що буває, якщо не любити свою державу і віддати її сусідам-варварам. 

3. «Будинок ‘Слово’» (2017) Тараса Томенка – це повнометражний документальний фільм про історію одного будинку у Харкові, колишній столиці України, збудованого за наказом Сталіна для найліпших українських митців 1920-х років для того, щоб усіх їх разом контролювати, а потім знищити. Стрічка розповідає про українських митців, славетних на весь світ, але недостатньо відомих удома – про Миколу Хвильвого, Михайля Семенка, Леся Курбаса, Майка Йогансена та інших – вустами самих діячів, їх рідних та катів. Кіноробота чудово передає атмосферу кривавих 1930-х – років сталінського терору і Голодомору, під час яких знищили майже всю генерацію українських митців, перервалася культурна традиція, а радянська і, згодом, російська пропаганда нав’язала думку, що українська культура – надто бідна і несамостійна від російської. 

Ні для кого не секрет, що російський президент Путін наслідує Сталіна, а його злочини проти українського народу вважає героїзмом, доводячи це своїми вчинками. «Розстріляне відродження» – це те, що може бути з Україною внаслідок капітуляції і повернення до «братніх» обіймів російського народу. Не вірите – дивіться фільм «Будинок ‘Слово’».