ПРО СТРАЖДАННЯ

В черговий раз я знімаю маску успішності, вуаль лицемірства і пишу про страждання. Бо це частина мого життя. В житті є місце для радості, є місце для печалі. 

Мені було так погано на серці, що одного вечора взимку я випила горня вина і прокинулася аж на наступний день. Вино таки не міняє того, що в душі, тепер я це знаю, воно лиш на деякий час заморожує почуття. Іншого осіннього вечора (майже ночі), я зі сльозами вибігла в поближній садок і просиділа там години дві. Один знайомий аспірант побачив мене в такому «нетиповому» стані і побіг на пошуки, бо подумав, що я хочу накласти на себе руки, або зустрінусь комусь лихому. Він знайшов мене на стадіоні, всю ще в сльозах, а мені було так соромно перед ним… Боялася, що тепер він не повірить моєму християнству, особливо, коли взнає причину моїх ридань. Але в той вечір він розповів мені все своє життя. Я була удостоєна щирої, відвертої розмови без «камуфляжу». Він більше не почувався проблемним на фоні моєї «благополучності». А, може, побачив у мені щось людське. І це було не колись. Це було недавно.

Для чого я це пишу? Бо я не сильна, а слабка. Сильна хіба, бо вірю в сильного Бога, Який зі мною. І, часом, Він показує Свою силу у моїх слабостях. Тому немає великої потреби писати одні лиш радісні і повчальні пости. Особливо, коли за ними нема радості, а тільки обов’язок. Не варто взагалі писати іронічні чи саркастичні пости. Чим чесніша я, тим більше користі з моїх висловлювань (ох, ця фраза аж ріже по серцю). Може бути, що зараз цей сумний пост потрібен комусь більше, ніж мої життєстверджуючі. 

А де ж позитивні свідоцтва на славу Божу? Ось вони і є. Не можна зі свого життя викидати сумне, лишаючи тільки радісне. Бо тоді це одна обкладинка. Блискуча обкладинка. І більш нічого. Життя – ось таке, цілісне. Воно моє. З помилками. Елементарними помилками. Слізьми, розчаруваннями. Гріхами.

Бог діє через сміливих. Минула наша група ССХ, що починалася піднесено, в кінці закінчилася сльозами. Моя подруга Юля запитала: «Чи є у вас те місце, де б ви не тільки читали Біблію, слухали теорію. Не лише приходили бадьорі і говорили тільки про правильне… А де б ділилися життям?  Невдачами?.. Плакали?..». У більшості з нас такого місця немає. Як і я, самотні. Скрізь треба «подобатися». У світі, вдома від нас очікують підбадьорення, «медалей». На церковних зібраннях – поверхневі стосунки. (Вибачте, пишу «без прикрас»). В такому разі я йду на вечірку або концерт. Або організовую щось таке. І поки були люди, був шум – усе відволікало від предмету журби. А коли всі розійшлися і все стихло, я залишилась сама. Від болю не втечеш… Його  потрібно пережити. З Кимось і кимось.

Можливо, ти закрита людина, закрита до болі. Завжди, коли тебе хтось бачить, чує, читає, –ти «на позитиві». Тоді ми в одній компанії. Минуло 8 років, як я дозволила собі плакати, але ще й досі гордість оберігає в моїй душі камінь. Цей процес довгий, але зрушення є. Думаю, Бог дуже терплячий, дає нові й нові шанси… Помалу я звільняюся від свого образу Надлюдини. Наважуюся визнавати свої образи, болі, травми, розлуки, втрати в ім’я того, щоб біль зцілився, а не виринав знову й знову…

На жаль тільки вчуся довіряти людям і турбувати їх, коли мені зле. А це таки потрібно, щоб лишитися психічно здоровим. 

Ісус в Гетсиманському саду поводився зовсім не як Супермен. В поту, на колінах, зі слізьми… Просив допомоги. Уявіть, той, хто бурю спиняв, раптом, змирився так, що просив у звичайних (немічних) людей підтримки. Ми неоціненно слабші, незрівнянно більше потребуємо допомоги від Бога та людей.

На прикладі тієї історії зрозуміло, що не всі в стані підтримати. «Не заснути», коли ти мучишся, як це сталося з Ісусовими учнями. Навіть не тому, що ті учні такі погані. Просто вони не всі люди здатні на це. Можливо, навіть, не всі зрозуміють тебе. Не тому, що погані...
 

А трапляються ще й друзі Йова. В мене були такі. З вираженим учительським і суддівським талантом. Вони можуть завести ще в глибшу безвихідь, ніж сама проблема. Не тому що злі, а просто мудрості не вистачає.

Якщо ти друг і удостоєний честі бути посвяченим у таємні переживання людини, не поспішай критикувати того, хто довго сумує. «Ти ще й досі про це переживаєш?». «Скільки можна?». «Нам так не вистачає радісного (-ї) (вставте своє імя)!..». Є різної сили біль. І переживатиме його людина рівно скільки часу, скільки потрібно (тут потрібно змиритися).

Шукай таких людей, які зрозуміють. Бог дав таким людям пройти крізь страждання. А страждання вчать любити. А любов спонукає служити.

САТАНА НА ЩОДЕНЬ. ЗОВСІМ БЕЗ МІСТИКИ

В обід пішла на кухню смажити млинці. Вдень в гуртожитку майже нікого нема, я залишена сама на себе. Приготування їжі (особливо млинців!) – це процес медитації. Я розслабляюся і поринаю в себе. Фантазую, згадую. Вдень люблю виконувати монотонну роботу, а ввечері і вночі – творчу, коли прокинуся (а це не завжди ранок) – мріяти, молитися, планувати. Вдень буває найважче, особливо, коли пишу дисертацію, тому краще піти десь на вулицю, зайнятися плануванням заходу або прибрати в кімнаті. Чи зготувати щось, а ще краще з’їсти потім це з кимось.

Нагрівається пательня, вливаю «калапуцялку». Перший млинець, як завжди, – не млинець зовсім. Далі процес налагоджується, автоматизується. І я занурююся в себе… Зовні все гаразд – надворі весна, недавно отримала стипендію, купила туфлі. В інституті похвалили, прийшов довгоочікуваний лист, їдемо на море, десь тут в садку поселився дятел, що стукає в бляшаний ліхтар, треба підготувати дискусію, вчора було гарно… 

Знову згадала одну історію, вона ще й досі викликає у мене сміх, а коли хтось зараз зайде на кухню, побачить мене саму зі сковорідкою, залиту сміхом, – що подумає?  

Спогади, спогади, спогади… 

На третьому млинці у пам’яті виринає одна неприємна ситуація, а з нею все чіткіше промальовуються негативні почуття до Кривдника. Всіх нас разів двісті ранили, кого більше, кого менше, і нормальна річ, що ми пам'ятаємо про це. Ось що погано.

Спогад виринає з моменту, коли мені нанесли удар. Далі – справа фантазії. На основі реального факту я створюю «документальний фільм», із центральним негативним образом Кривдника, що продовжує свої ганебні дії і поводиться зі мною ще брутальніше. Це кіно можна було би назвати «Несправедливість над несправедливостями». Деякий час я граю роль жертви і скривдженої, але потім, коли чаша гіркоти переповнюється, починаю сваритися з Кривдником, звинувачувати, піднімати із дна старе. Але в кожному творі є кульмінація – і ось торжествує справедливість – кривдник страждає, розкаюється, усвідомлює свою неправоту і мучиться… Та гнів мій палає.

Я досмажую млинці, з вікна світить сонечко, а я накручена й сердита. Якщо я посмажила млинці за 45 хвилин, це значить, що 40 із них я витратила на «розборки».

*
 

Чи бувало з тобою коли-небудь таке? Не дай Бог, щоб та людина-кривдник зустріла мене в такому стані. Бо насправді нічого нового не сталося, вона може й не підозрювати, що в мені тільки що відбулося… 

Ах, скільки таких уявних конфліктів розпалювалося в моїй голові… Приходив «хтось» в образі Кривдника і починав зі мною діалог. А я піддавалася. «Комусь» виходило легко заманити мене, втягти в уявний конфлікт, змоделювати в моїй голові найгостріші ситуації і допекти до серця. «Хтось» знав спрагу мого серця, знав, на що можна надавити. «Хтось» розпалював у мені гнів проти ближніх, «хтось» нав’язував мені почуття ганьби, пригадуючи ситуацію, де я опозорилася, хоча насправді ніхто цього вже не пам’ятає. Але я пам’ятатиму ще довго і це паралізуватиме мої дари, мої сильні сторони. Ах, я піддавалася цьому не раз, тому пережила так багато непотрібного гніву, болі, образ…

Хто той опонент у моїй голові? Хто перевтілюється в мого друга і ображає мене? Ми, мудрі, повинні розуміти це. Знати свого ворога і як він поводиться. Скажи «ні», коли «хтось» буде тебе провокувати. Щоб розбивати родини, руйнувати стосунки, красти довіру, нищити відкритість. «Хтось» все своє життя тільки цим і займається. 

Не купуйся на провокації. Не додумуй те, чого не знаєш. Не дай себе заманити.

ПРО САМООЦІНКУ

1

Чимало людей комплексують через успіх, красу, таланти інших. Це відбувається між подругами, друзями, колегами, коханими, між батьками і дітьми, вчителями й учнями... Є різниця між тим, щоб порівнювати себе з кимось і черпати натхнення через приклад іншої людини. Тому краса, успішність, талант іншої людини не повинні нас пригнічувати, а навпаки – давати поштовх іти вперед! Нам немає чим хвалитися. Все, що в нас є, ми отримали від Бога.

Я не вірю в сильних людей. Тобто я вірю, що сильних людей потенційно не існує. Є Бог, який проявляє силу, коли ми немічні. Якщо він зміг – то і я зможу. Якщо в неї вийшло – і в мене вийде. 

Вийди з позиції жертви. Думай про те, як ти будеш перемагати. Почни мріяти. Роби щось. Роби, що можеш.

2

Є, звичайно, речі, які не можемо змінити, бо ми народилися з цим. Я не кажу про характер. Наприклад, у мене розмір взуття 40–41. Похід на богуславський базар за туфлями був справжньою ганьбою для мене. Мої близькі теж переживали з цього приводу. Ще в додаток існує смішна китайська приказка «Русский женщина жениться нельзя – нога балшой». В юності я навіть мріяла, щоб мені якось укоротило ступню. Жалюгідно!.. Слава Богу, що Він добрий і не слухав мене:)! Зупинялися біля прилавку із китайськими шльопанцями, а продавщиця питала: «Який розмір потрібен?». Я червоніла і казала тихенько: «40… а, якщо є, 41». – «Ого!». А мама винувато підкидала: «Так, лапа велика…». І таке було відчуття, наче не туфлі створені заради мене, а я заради туфель…

Та ось я дорослішаю, опиняюся в Києві і помічаю, що не тільки в мене 41! В магазинах найшвидше розкуповують туфлі мого розміру! Значить, таких, як я багато! І більшість з них, напевно, почуваються некрасивими через свої стопи.

Але ж ступня – це опора. І чим більша опора – тим надійніше ти стоїш. Це не вада! Зазвичай, жінкам із довгими ступнями подаровано довгі, красиві ноги, які, до речі, помічають більше, ніж ступні (звісно, якщо ти не в Китаї :)). Так, може, подумала я, вплинути якось на світ? Я ж хочу зробити щось велике! Чому би не змінити уявлення про стандарти жіночих стоп, щоб ніхто би й не подумав червоніти через розмір своїх стоп.

Прийми і полюби в собі те, що ти не можеш змінити. Полюби своє тіло. Тоді можливо твоє "41" Бог буде використовувати, аби дати комусь свободу.

ТАК ЯКИМ ЖЕ МАЄ БУТИ МУЗИЧНЕ ПРОСЛАВЛЕННЯ?

Музичного прославлення я чекаю з радістю. Нема куди від правди дітися, але мої приватні молитви зводяться, в основному, до прохань, розповідей Богу про свої переживання, інколи прохань про інших людей, інколи – подяк за те, що Він допоміг у чомусь, щось подарував. Але рідко до захоплення його чеснотами, мовчання перед Його величчю. Тому, коли я приходжу до церкви, така нагода нарешті з’являється, можна сказати, це шанс «неегоїстично» прийти до Бога. Приємно, що навколо знаходяться люди, які думають про Нього так само чи хоча б вважають нормальним так думати.

Ця тема, зрозуміло, складна, бо можна говорити тут і про богослів’я, і про смаки, і про культури, і про покоління… Запитайте думку з цього приводу в людей з різних церков, різного віку, різних темпераментів – і ви почуєте різні відповіді.

Я намагатимуся вести розмову, не виходячи за рамки протестантської традиції, до якої належу, бо вона, все ж, замахнулася досягати індивідуальність, а не натовп, акцентує увагу на особистому ставленні до Бога, а не на колективному.

Для того, хто не знайомий із поняттям «музичне прославлення» або «музичне поклоніння», коротко скажу, що це – різновид пісень, які виконуються в релігійних громадах для возвеличення чеснот Бога, а також зізнання йому в довірі, вірності, любові. Сучасні пісні багато в чому схожі на любовні оди, адресовані духовній, нематеріальній особистості – Богу, де говориться про його «внутрішні» характеристики, а також вчинки, що стосуються як Біблійних подій (наприклад, прихід Христа на землю в тілі людини, його страждання на хресті, служіння людям, смерть, воскресіння), так і особистого життя віруючої людини (прощення, прийняття, вірність Господа людині). Це творчий спосіб виявлення любові до Бога.

… Відкриваю «Пісні відродження» і співаю «загальним співом» у супроводі фортепіано. По-суті, це гімни, а не ліричні сповіді, тому вони апелюють більше до раціонального, стверджуючи факти, ніж до ліричного – почуттів, переживань. Для цих гімнів характерна суворість – «канон оповіді», усталена, консервативна структура, повільний темп виконання – для того, щоб був час осмислити слова.

З іншого боку – мелодії в них складні, текст пісень часто важкий для розуміння, інколи, навіть, чужий. Принаймні, для мене. Тому репліки, які я не розумію, намагаюся не співати, бо виконувати це треба перед Богом. Це витікає із мого розуміння пісень прославлення: це те, що ти кажеш конкретно Богу, – отже, несеш відповідальність, усвідомлюєш страх.

Ну, гаразд зі мною, я звикла до іншого. Та помічаю, що ця «далекість» стосується не лише мене. Старші співають «Пісні відродження» десятиліттями. А от молодь, помічаю, під час «спільного співу» любить перешіптуватися, часто співає пісні неусвідомлено, без особливих ознак благоговіння перед Богом.

Це засмучує, бо старші, очевидно, не готові міняти «пісенний канон». Виходить абсурд, ніби їх доводиться співати не для Бога, а для старших. Погане в цій ситуації полягає ще у тому, що молодь привчається до «несерйозного», «неосмисленого» поклоніння.

Щось схоже я помітила на групі з вивчення Біблії, куди прийшли дві нові дівчинки. Там вони майже ніколи не висловлювали думку, не брали участь в обговоренні, але часто шепотілися між собою, жартували, чим вносили в серйозне обговорення несерйозність. Очевидно, це зв’язано із традиціями в яких їх виховали, де дівчата не мають можливості ділитися думками, чим ніби стають «непричетними» до речей «серйозних», і виливається це в байдужість, «несправжність», у легковажне ставлення до духовних речей.

Я хочу сказати, що молодь, яку трактують несерйозно, іде в «підпілля». Це підпілля виражається не в переворотах. А в репліках під час співу, несерйозному ставленні до всього, що відбувається, іронії щодо поважних речей. Плюс небажанням мислити, раз мислити не привчили.

Тому символи втрачають свою вагу, перетворюються на симулякри. Ви хіба не чули в коридорі від молодих людей про «довгі, нудні гімни»? Такі пісні і перетворюються на симулякри – коли ритуали, предмети зберігаються, а зміст втрачається. Зазвичай, симулякри, що лишаються в культурі, аби виконувати функцію хранителя історії (пам’яті), набувають іронічного характеру. З них іронізують, аж поки вони зовсім не переходять в історію, разом зі своїм поколінням. Те саме відбувається із застарілою модою, музикою, національними символами.

Правда, існує антипод такому виду прославлення, але він, на мій погляд, альтернативою слугувати не може. Цей стиль прославлення схожий на рок-концерт, коли його лідер концентрує увагу залу на собі. Це відволікає від Бога. Як і ті монологи між піснями, що складаються із «релігійних кліше», сказані не простою мовою, а «супердуховними» словами, може, й не завжди пов’язаними з життям людини, що їх розповідає. Така невідповідна поведінка пов’язана із неправильним поглядом на себе і страхом перед людьми.

На жаль, перша частина моєї розвідки мала критичний характер, тому я хочу запропонувати в замін риси, які ціную в музичному прославленні.

1)                Щирість.

Усвідомлений спів зрозумілою мовою, простими словами. Коли я співаю «Руки підніму» – потрібно не соромитися піднімати руки. «На коліна впаду» – ставати на коліна. Інакше – виходить пустослів’я.

Для пісень прославлення не має бути чужим ліризм, нехай це і суб’єктивний досвід. Всі погодяться, що Богу важливе серце людини. Поклоніння – це вид молитви, інколи – сповідальної. Отже, інтимної. Виражаючи довіру до Бога, людина описує свої переживання. Відкриваючи біль, наприклад, вона не пояснює свій стан за допомогою точних дефініції: «Боже, у мене зараз такий психо-соматичний стан…», а використовує епітети, порівняння, метафори, інтуїтивно передає свої почуття, що породжує образи – адекватні для використання в цьому художньому жанрі.

2)                Простота.

Простота виявляється у смиренності перед Богом, відсутності гордості за даний Ним талант. Часом, я люблю послухати православну літургію. Мене заворожує смиренність цього співу, сам стиль, його «принишклість» перед Богом, коли всі знаходяться на перед Ним однаковому рівні, такі малі й недовговічні…

Ознакою простоти є також скромність, що, однак, не означає відсутності емоцій під час прославлення, свободи виявляти почуття до Бога, бути веселим чи сумним.

Простота, як уже було сказано, може виражатися і в звичайних словах пісні. Правда, тоді виникає питання: так що, духовне мистецтво приречене бути мас-культурою? Щодо протестантської, скерованої на народ, але тої, що ставить естетичне на друге місце – мабуть, так. Зрозуміло, потрібно дбати про те, щоб створювати красиві мелодії. Але не складні для людей із різними музичними можливостями, бо пісні прославлення призначені для колективного, масового співу і це нормально.

Поряд із піснями прославлення потрібні і християнські «авторські» пісні – оригінальні, естетичні, глибокі.

3)                Турбота.

Інколи учасники групи прославлення бояться людей, перед якими співають, і виглядають відстороненими, закритими. Зал, що складається з людей незнайомих між собою, психологічно відчуває групу прославлення «господарями», а себе «гостями». Тож потрібен контакт із людьми – «господарі» мають «прийняти» зал.

Тут величезну роль грають і стосунки у самому колективі, якщо її учасники відчувають взаємну підтримку. Чудово, якщо є дружба. Тоді це команда, члени якої не бояться один одного. В стосунки треба вкладати так само, як і в репетиції. Відомо, для того, щоб людина «розкрилася» і не боялася на повну служити своїм талантом, в неї потрібно багато вкласти. В неї потрібно повірити. І дати право помилятися.

Хочу підбадьорити тих, хто боїться грати чи співати для Бога, що під час поклоніння більшість часу люди дивляться на слова, ніж на музикантів та співаків.

Я описала музичне прославлення, спираючись на «внутрішні» характеристики його учасників. Але колись може минути і час стилю, прийнятного для нас сьогодні, і потрібно буде замінити його тим, краще відповідатиме на потреби покоління. І тоді нам, молодим, що, мабуть, постаріємо, потрібна буде мудрість, аби головне залишалось головним.

МИСТЕЦТВО ЧИ РЕЛІГІЯ? ПРО ХРИСТИЯНСЬКУ ХУДОЖНЮ ЛІТЕРАТУРУ

Рік тому написала літературно-критичну статтю про "Хижу" Пола Янга, намагаючись вступити в дискусію із теологами-опонентами Янга. А потім подумала, що, коли ми вже даємо оцінку тим чи іншим християнським творам, то варто визначитись, яку художню книжку можна вважати християнською, а яку ні. Чому би не написати щось про сам жанр? Тоді подібні дискусії набагато плідніші і гарантія порозуміння вища. 

Нижче я пропоную свій погляд на християнську художню літературу, точніше погляд, який я підтримую.  Користуючись нагодою, хочу прорекламувати конференцію  "Світоглядні основи і наукові докази Розумного задуму в генезі життя і Всесвіту" 5-7 квітня, на якій я виступатиму з цією доповіддю. Запрошую всіх, а також буду вдячна за висловлені думки з приводу  теми, яку розглядаю :).

1

Актуальність піднятої мною теми зумовлена стрімким розвитком жанру християнської літератури в сучасній писемності за умов релігійної свободи, а також богословськими і літературознавчими диспутами навколо цього явища. Більшість християн-письменників бажає розглядати свою літературу як служіння. На сьогодні існують цілі угруповування віруючих письменників, такі як «The Voice of Christian Fiction» в Америці, професійна організація, призначена для вдосконалення літературних навичок митців-християн, а також місія «American Christian Fiction Writers». Розроблюється теологія літературної творчості.

Одним із прецедентів для підняття досліджуваного в статті питання меж християнської літератури і богословської цензури для неї став вихід у 2010 році світового бестселеру, роману канадського письменника Пола Янга «Хижа». Через рік твір був перекладений на багато мов світу, зокрема, на українську. Скандал навколо роману пояснюється тим, що частина богословів вважає твір єретичним у зв’язку з невідповідністю доктринам. Після виходу українського перекладу «Хижі» О. Лавтриненка, Пол Янг відвідав у квітні 2011 року Україну для презентації свого твору. В свою чергу, на українському просторі загострилися дебати про цю книгу. Питанню рецепції «Хижі» присвячена інша моя праця, літературно-критична стаття «Чи варто спалити «Хижу» Пола Янга?» [1], в якій захищається мистецька вартісність «Хижі» та звертається увага на невідповідну методологію богословів-опонентів Янга.

У зв’язку з таким поодиноким фактом, постало питання загального характеру: якщо жанр християнської літератури є релевантним, тоді де закінчуються його межі і як підходити літературним критиками та богословам до цього явища мистецтва? Що ми маємо розуміти під поняттям «християнська література» і кого – під титулом «християнський письменник»? Чи всю художню літературу, написану християнином, можна вважати християнською? На ці питання я намагатимусь дати відповідь, народжену в результаті розгляду явища в діахронічному (ґенеза та еволюція поняття), та в синхронічному (аналіз сучасного розуміння терміну) розрізах. Зрозуміло, що праця не є спробою поставити крапку у вирішенні питання, а лише «озвучує» власний погляд на ситуацію.

2 

Безперечно, жанр зі своєю довгою традицією заслуговує на існування спеціального терміну на його позначення, і є так само виправданим (якщо не більше), як і інші тематично звужені літератури. В сучасному літературознавстві популярним є дослідження нових видів художнього письма, що утвердилися у час постмодерністського зламу – постколоніальна, чоловіча, жіноча, гей-лесбістська, еколітература. Тим більше право маємо говорити про літературу християнську. Зрозуміло, що в основі усіх цих дефініцій лежить, перш за все, походження даної твору, а, конкретніше – світогляд автора, який знайшов своє відображення і в ним створеному тексті. Ще одним важливим критерієм є теми, сюжети й мотиви, «озвучені» в творі. Але обмеження поняття цими двома критеріями може становити небезпеку «заангажування», коли дослідник, слідуючи за дедукцією, намагається відшукати в творі бажане, чого там може й не бути. Відповідно, художній текст може бути по трактований невірно.

Так як обсяг статті не може дозволити розглянути проблему для всіх видів мистецтва і навіть для всіх родів літератури, акцентуймо увагу на прозі, найпоширенішому виді літератури. Традиційно вважається, що християнський роман ілюструє християнський світогляд у сюжеті і персонажах, порушує християнську тематику в позитивному ключі [7]. Можна сказати, він розв’язує сюжетні конфлікти  за принципом WWJD – «Що зробив би Ісус?». Тим не менше, багато авторів намагаються обходити конфесійні розходження, «вважаючи творчість не полем для богословських дискусій, а формою донесення основних християнських цінностей та євангельської істини» [7].

Здобуваючи титул «християнський письменник», людина оволодіває авторитетом, насамперед, серед «нефахового» кола читачів. За авторитетом завжди стоїть відповідальність, як у випадку політика чи священника, бо для багатьох християн всі тексти «християнського письменника» автоматично викликатимуть позитивну рецепцію. Міфологізація «авторитета» і його творчості – неминуча.

Але ми, громадяни ХХІ століття, повернімося до «початків». Якщо говорити про сучасну християнську літературу – чи зобов’язана вона слідувати традиційній лінії писання, коли події в художній реальності подані з «правильної», християнської перспективи? Чи можуть такі твори дозволяти собі несподіваний кут зору? Експеримент? Натуралізм? Чи має мистецтво право виходити поза межі церковного канону традицій? Щоб розібратися в значенні християнської літератури, коротко оглянемо еволюцію цього жанру, що принесе нам, я впевнена, деякі відкриття і сюрпризи.

3 

Всі ми продукти епохи, як і література, яку творимо. В ній неминуче будуть закладені цінності часу, в якому ми живемо, не завжди абсолютні з Божої перспективи.

Християнська література починається із початків християнства, хоча її коріння іде глибше – від Старого Заповіту. Європейське Середньовіччя, перша цілком християнізована епоха, в якій християнство, фактично, займало місце єдиної ідеї, створило літературу, де християнські цінності були сконденсовані найбільше. Вся офіційна література, «високе» письменство носило релігійний, ідейний зміст, на відміну від «низької», світської літератури, в якій, в основній своїй масі, відображено християнський  світогляд.

В кандидатській дисертації «Ціннісно-смислова трансформація християнських мотивів у творах Івліна Во, Джона Фаулза и Курта Воннегута» російська дослідниця Людмила Татарникова зазначає, що в середньовічній прозі «християнські мотиви представлялися або через пряме запозичення образів зі Святого Письма, або шляхом передачі духовної атмосфери» [5]. Література Київської Русі, на думку російського дослідника Івана Єсаулова, «переповнена описами чудес, але позиція автора така, що те чи інше чудо стає абсолютно реальним, як і реальним є сполучення людського і Божественного» [2]. Подібна картина світу для сучасної християнської белетристики могла би здатися єретичною (або примітивною) з точки зору тих богословів, що скептично ставляться до чудес у час, коли канон Біблії був завершений.

В епоху Відродження відбувся поступовий відхід від традиційних християнських цінностей, коли людина почала сприймати себе автономно від Бога (ренесансний антропоцентризм). На думку Людмили Татарникової, це мало і позитивний результат, бо призвело до розширення картини світу, «вивільняло людину від догматів, що  сковували її» [5]. Таким чином, у світогляді, а, отже, і в мистецтві, відбулося розділення сакрального і світського, що в Середньовіччі було лиш умовним.

Ця тенденція набувала обертів (з перемінним спаданням в епоху бароко, усвідомлення людиною своєї хрупкості, страху перед Богом) до XVIII століття, коли з’явилися офіційні атеїсти-просвітники. Разом з тим, християнська література продовжувала існувати в дещо законсервованому вигляді, але все ж вбирала в себе мистецькі тенденції свого часу, щоб бути зрозумілою сучасникам. Обстоювалося моралізаторське призначення літератури, особливо в добу реалізму, коли в основу текстів лягали житійські сюжети, а в кінці обов’язково перемагала чи стверджувалася християнська етика, мораль.

На розвиток російської літератури повпливав сильний авторитет православної церкви, тому там не відбулося атеїстичного злому, як у Західній Європі. Ці простори характеризувалися побожністю суспільства, розвитком російської релігійної філософії (Соловйов, Бердяєв, ідея боголюдськості). У творах російського реалізму чудо відбувалося не в сакралізованому, але, частіше за все, в прозаїзованому світі. Але цей секуляризований світ, тим не менше, «пам’ятав про свої християнські витоки» [2]. Іван Єсаулов у статті «Християнський реалізм як художній принцип російської класики» звертає увагу на особливості релігійної художньої літератури в Росії. В ній «мало «хороших» героїв, бо будь-яка людина є гіршою, ніж Христос, а у свідомості автора завжди буде знаходитися «найкращий». Абсолютна особистість, що знаходиться в ціннісному світі Нового Заповіту, часто залишається ніби за межами оповіді, але вона невидимо присутня (...): «ще надто жива христоцентрична устанока давньоруських книжників на утвердження своїх читачів в церкві» [2].

Настання в Західній Європі модерністського зламу, позначене в світогляді і світовідчутті її громадян жалем з приводу вичерпання традиційних сюжетів (перша хвиля модернізму, з кінця ХІХ ст. до Першої Світової війни), деструкцією традиції (авангардизм міжвоєнного двадцятиліття, повоєнних часів). Доба апробацій тоталітаризму, його сумного досвіду, культу Надлюдини Ніцше призвела до постмодерністського зламу, епохи деміфологізацій, яка утвердила недовіру до великих метанаративів, іронізувала з їхнього приводу, в тому числі, і з приводу християнства. В мистецьких колах в черговий раз відбувається перегляд поняття літератури (в тому числі й християнської), відмови від поетичного кліше, однозначності, однобокого її трактування (особливо в країнах, знайомих із досвідом тоталітаризму).

Велику роль в 30–40-х роках минулого століття зіграли праці американсько-англійського поета-модерніста, літературного критика Томаса Стернза Еліота «Релігія й література» («Religion and Literature», 1935) та «Ідея християнського суспільства» («The Idea of a Christian Society», 1939). В «Релігії і літературі» досліджується функціонування християнської образності в літературному творі. Вона розуміється як невід’ємний елемент твору навіть в епоху зневіри і морального релятивізму ХХ століття. Також «Релігія й література» пропонує методологію критики й аналізу літературного твору, який повинен розглядатися з точки зору християнина, з урахуванням християнських цінностей.

В Західній Європі та в Північній Америці, сформованій на протестантській культурі, за сприятливих умов релігійної свободи, розвивається християнська белетристика, найвідомішими творцями якої були Клайв Льюїс, Джон Роналд Руел Толкін, Джуліан Мей. Визнання вони здобули не лише серед християнської аудиторії, але і в світового читача. Твори романістів написані блискуче, зрозумілою для людей різних релігійних поглядів мовою. Не було потреби відділяти їхні книги від «спільної» літератури у розряд творів для «вузьких кіл». Тут були залучені «універсальні» жанри – фентезі, наукова фантастика, детектив, а також прийоми алегорії, символічних фігур та дій, в яких закодована християнська істина. На цих традиціях виросли і новітні християнські письменники – Керен Кінсбурі, Джудіт Маккой Міллер, Трейсі Петерсон, Ветені Кенеді Скелон, Тоска Лі, Роберт Вітлоу, Пол Янг. Проза останніх не обов’язково містила парафразування Біблії, її персонажі в розвитку подій могли приходити до розуміння Бога і потреби в спасінні від гріха чи кризи віри.

Показовим для висвітлення проблеми меж сучасної християнської літератури є явище афро-американської художньої літератури, яку на сьогодні представляють Кімберлі Кеш Тейт, Букер Т. Метісон, Вікторія Крістофер Мюррей, Ванесса Девіс Ґріґс, Шерон Івіл Фостер. Письменники-афро-американці розглядають християнські теми невід’ємно від моральних чи філософських, ведуть дискурс про те, ким вони (афро-американці) є як люди. Не потрібно забувати, що афроамериканська література, все таки, постколоніальна, і автори в ній не можуть не піднімати питань національних, етнічних, проблеми ідентичності, – а це є знайомо і нашій, пострадянській культурі. Вони не пишуть для людей, що вже є в церкві, навпаки, ця література спрямована до тих, хто ніколи в церкві не був. Тому читач сам встановлює, християнська це книга чи ні. Патрісія Хейлі з цього приводу говорить, що читача не цікавить, СВА (Christian BookSellers Association – ринок християнської літератури – М. Г.) ти чи АВА (American BookSellers Association – ринок звичайної, мирської літератури – М. Г.). Вони лише хочуть знати, чи знайдуть твою книжку в магазині» [6].

 Як бачимо, жанр християнської художньої літератури добре пустив коріння на Заході. Для нас, українців, що живуть на посткомуністичних просторах і звикли до ідеологічного служіння літератури, в питанні християнської художньої літератури постає аналогічне запитання – які ця література мусить нести функції? Від цього вектору залежить її спрямування і якість.

4 

Є дві полярні позиції, які щодо мистецтва займає верховний сектор суспільного життя (політика, релігія): 1) мистецтво повинне служити ідеології (політиці, релігії), нести у творах послання, ідеали; 2) мистецтво є вільним або нейтральним щодо політики, релігії, фактично, воно є дзеркалом душі митця, тільки ним одним регулюється. Обидві позиції – крайні, утопічні. В одному випадку мистецтво стоїть вище від релігії. Тоді митець може пожертвувати релігійними принципами заради естетичного. В іншому – релігія вище за мистецтво. Тоді закони мистецтва регулюються не мистецтвознавцями, а релігійними авторитетами. Інтегративним фактором для обох позицій, як і для літератури вцілому є її етична функція –література має змінювати світ на краще.

Відкритим залишається питання аудиторії для такого виду літератури. Представимо два погляди на сучасну християнську літературу: в першому випадку – консервативний, в другому – демократичний.

У статті, розміщеній на сайті православної художньої літератури «Храм і слово» критерії художності для такого письма пропонується брати у «великої класичної російської літератури», а не в прози мейнстріму середнього рівня [4]. Православні твори повинні бути реалістичними: чудо в них «не несе протиріч для світу (…), а виникає органічно (…), як відповідь на молитву, як виконання обіцянок. Спільні складові таких творів – чудо реального життя, випадки в парафії, долі звичайних віруючих людей, що живуть в Росії XX–XXI століть» [4]. В цій статті обстоюється заангажованість літератури, як і в традиційному соцреалізмі, щоб «виховувати нову людину, формувати гармонійну особистість, пропагувати ідеал, яким є Ісус Христос, за допомогою художніх засобів; (…) сприяння літератури у вирішенні важливих політичних та ідеологічних завдань» [4].  Звичайно, в таких творах є місце для мистецьких прийомів: «такий твір не має озвучувати повністю задуму автора, текст говорить більше, ніж автор. Мовчання в тексті не означає відсутності християнського змісту, а лише апелює до алегорії й образів» [4].

Але ж поряд із традиційною літературою є й нетрадиційна – авангардна, трансавангардна, постмодерністська, яка на даний час є більш популярною і краще адаптованою до потреб сучасного читача. Питання до православного автора - чи можлива нетрадиційна модель для християнської літератури? Напевне, ні.

Інша публікація – «Християнська художня література: що це таке?» (2004) належить письменниці Ларі Лонд. На самому початку вона вказує на подібність терміну «християнська література» до соцреалізму, бо обидва вони мають ідейно, пропагандно забарвлені. В певній мірі так і є.

 Узагальнена дефініція, яку пропонує Лара Лонд християнської художньої літератури – «художні твори, написані христианами і, в основному, для християнської аудиторії» [3]. На думку Лонд, християнська художня література ідентифікується за світоглядом її автора, прописаним в тексті або ні, але обов’язково відчутним через контекст, якщо книга добре написана: «Чи це фантастична повість, детектив, чи, навіть,  уявіть собі, роман про любов, християнська книга не буде виправдовувати гріх, не буде захищати загальноприйняті норми моралі, якщо норми ці не відповідають біблійним. Навіть якщо герой для себе випарвдав свій гріх, заспокоїв власну совість, ви побачите, що автор з ним не згоден» [3].

Автор порушує проблему аудиторії і видавця для християнської літератури: в ідеалі кожен автор хоче, щоб його читали і християни, і нехристияни, але для цього потрібно досягти певного рівня літературної майстерності. Ризик для християнського письменника, що захотів ввійти в канон АВА полягає в браці видавців: «звичайні видавництва не бажають «релігійної добавки», а християнським, навпаки, потрібен сильний духовний контекст» [3].

Лара Лонд відстоює, в першу чергу, професійність писання християнської літератури, а потім – її виховну роль: «Головне добре писати, а хороша книга знайде свого читача» [3]. В християнських читацьких колах існує стереотип, що автор-християнин повинен писати тільки про церкву і віруючих, а головною темою творів має бути шлях до віри, духовна боротьба, прозріння і навернення, буцім: «Якщо не про віру і Бога прямо з першої сторінки, отже, нехристиянська книжка. Художня — значить, вигадки, казки, для чого ж їх читати? Головний герой бізнесмен в кінце не увірував, що ж тут християнського?» [3]. Стереотипним є також уявлення про те, що коли книжка християнська – в неї «має бути запакована вся євангельська звістка, від початку до кінця» [3]. Але автор, як і Христос у притчах, може вибрати собі якусь окрему тему для твору, наприклад, людську якість, обставини, в якій вона виявляється.

Лара Лонд закликає турбуватися про мистецький бік твору і писати оригінальні, якісні тексти, дбаючи цим про читача: «Читачі досить швидко можуть втомитися від шаблонів, сюжетної і жанрової обмеженості, а письменники мають навчилися нести Слово без проповідництва, провадити чесну, вдумливу розмову, в чому досягли серйозного професійного рівня, анітрохи не поступаючись світській літературі» [3]. Хороший автор, який розвинув свою майстерність, покаже це витончено і тонко, той, хто розвинувся не достатньо, рубоне прямо, виведе в кінці недвозначну «мораль», але не залишить читача думати й гадати, на чиєму він боці, чиї цінності сповідує: християнські чи світські. 

5

Підтримуючи позицію останнього автора, вважаю, що християнська художня література – перш за все, об’єкт мистецтва і предмет літературознавчих обговорень. Відповідно, для її аналізу потрібна літературознавча методологія. При теологічних дослідженнях потрібно брати до уваги факт розрізнення між християнською навчальною та художньої літературами.

Для християнських письменників це значить, що на першому місці має стояти якість художнього твору, що визначається її мистецькою вартісністю, а потім вже й ідеєю. Якість твору означає відповідальне і сумлінне ставлення до творчості, «письмо душею». При нехтуванні формою художнього твору рекомендується змінити жанр на публіцистику, богословські дослідження, проповіді. Якісний художній твір не повинен обмежуватися церковною тематикою, але має бути зрозумілим для якомога більшого кола читачів. Для цього християнська література має йти в ногу з часом, а письменники – розвиватись. Читач має бути залученим до процесу творення тексту, дешифровувати закладені письменником алегорії, символи, образи, алюзії. З іншого боку, християнин-письменник не може нехтувати етичним аспектом. Його творчість не самоцентрична – вона служить її реципієнтам, читачам. Служіння Богу передбачає також страх Божий і відповідальність перед Ним за розпорядженням подарованим талантом.

ЛІТЕРАТУРА

1.    Гогуля М. Чи варто спалити «Хижу» Пола Янга? /  Марина Гогуля. – «У Базіки». –  [Електрон. ресурс]. – Режим доступу http://ubaziky.blogspot.com/2011/08/blog-post_30.html

2.    Есаулов И. Христианский реализм как художественный принцип русской классики. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу http://www.portal-slovo.ru/philology/37307.php

3.    Лонд Л. Христианская художественная литература: что это такое? [Електрон. ресурс]. – Режим доступу http://www.skazochniki.ru/christianfiction.html

4.    Православная художественная література: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу http://www.hramislovo.ru/i_shop/orthodox_books/artistic

5.    Татарникова Л. Ценностно-смысловая трансформация христианских мотивов в произведениях Ивлина Во, Джона Фаулза и Курта Воннегута / Автореферат диссертации на соискание Ученой cтепени кандидата филологических наук. Код cпециальности ВАК: 10.01.03. Специальность:  Литература народов стран зарубежья (с указанием конкретной литературы). – Чита, 2006, 177 с.: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу http://www.dslib.net/literatura-mira/tatarnikova.html

6.    Sanders  J. Christian Fiction for African-Americans: A Dilemma: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу http://www.publishersweekly.com/pw/by-topic/book-news/religion/article/49826-christian-fiction-for-african-americans-a-dilemma.html

7.    Christian literature: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу http://en.wikipedia.org/wiki/Christian_literature

ЯКЩО ТЕБЕ ВИКРАЛИ

  (Про торгівлю людьми, Євро 2012, пошук роботи та ІНШЕ)

Моя знайома пішла влаштовуватися на роботу офіс-менеджера. Офіс знаходився в центрі Києва, на вул. Городецького. На співбесіді відсканували внутрішній паспорт, чомусь були не задоволені, що не має закордонного. Запропонували чаю. Подруга випила і відключилася. Прокинулася через добу в квартирі ще з декількома дівчатами, що прийшли так само влаштовуватися на роботу: хто менеджером у салоні краси, хто – роздавати рекламу.

Документи і телефон подруги відібрали. Добу нічого не давали їсти.

На щастя, хтось із господарів залишив мобілку, вона взала її, швидко забігла в туалет, написала смс матері про те, що її викрали, адресу, куди вона пішла на співбесіду.

Мати зателефонувала в міліцію, повідомила, що її доньки вже добу немає вдома. В міліції сказали, що доба – це мало, а як мине три – можна звертатися.

На щастя, матері підказали телефон служби «Ла Страда», що протидіє торгівлі людьми, безкоштовно надає допомогу. Мати зателефонувала, там миттєво зреагували, визначили місцезнаходження дівчини, викликали спецпідрозділ, виламали двері квартири, де знаходились дівчата, і визволили їх. Також дівчатам запропонували психологічну допомогу.

План роботодавців був таким: дівчатам планували швиденько зробити турецькі паспорти і відправити до Туреччини в бордель.

Перша моя реакція – жах і сором за країну. Як у нас все злагоджено… Без проблем зробити паспорти і переправити через кордон партію рабів... Ганебно, що в Україні цей бізнес «під прикриттям» з боку політиків…

Скількох наших дівчат так відправили «на роботу»? За різними джерелами близько 40 000 українок працюють нелегально в секс-індустрії за кордоном.

Друга – жаль. І багато питань. Скільки повій стали ними примусово?.. Як я можу засуджувати жінок, що займаються проституцією? Що можу знати про кожну з цих доль? Чи можна якимось чином допомогти осудом? Аж ніяк?

 Що би могло чекати дівчину у випадку визволення з борделю і повернення додому?  Осудливі погляди в суспільстві, в церкві?.. Осуд за вибір, який зробила не вона?

В чому би і в кому шукала би втіхи? І де б її знайшла?

Чому жінки легкої поведінки засуджуються, а чоловіки, які користуються їхніми послугами – ні? Яка між ними різниця?

***

Поняття «рабство» в сучасному світі поширюється не тільки на жінок та дітей, яких примушують займатися проституцією чи порнографією, але й на чоловіків та жінок, яких викрадають для тяжкої роботи на промисловості, в сільському господарстві, а також дітей, чоловіків і жінок для пересадки органів.

До міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна» можна БЕЗКОШТОВНОЮ звернутися за допомогою у разі викрадення: 0-800-500-22-5. Також «La strada» протидіє насильству в сім’ї та займається захистом прав дітей За допомогою в таких ситуаціях можна звернутися за телефоном 0-800-500-33-5 або 386.

Сайт центру - http://www.la-strada.org.ua/

Тут БЕЗКОШТОВНО допомагають у розшуку безвісті зниклих за кордоном та поверненні на батьківщину потерпілих від торгівлі людьми. Для того, щоб розпочати розшук та сприяти у поверненні, надішліть, будь ласка, на нашу поштову адресу (03113, Київ, а/с 26, Центр "Ла Страда-Україна") або електронною поштою (info@lastrada.org.ua) такі дані:

• Прізвище, ім'я та по-батькові особи, що розшукується/повертається;

• Місце проживання в Україні

• Дата, мета поїздки за кордон

• Місце перебування за кордоном, а також контактні телефони (якщо є)

• Надішліть останню фотокартку та зазначте, якщо є, особливі прикмети

• Номер та серія закордонного паспорта, ким виданий, до якого терміну дійсний

• Контактна адреса та телефон родичів, які розшукують особу за кордоном

• Прізвище, ім’я, по-батькові та адреса проживання особи, яка звертається про допомогу.

• Вкажіть, коли останній раз телефонувала чи надсилала лист особа, що розшукується. Під час телефонної розмови спробуйте дізнатися, детальну інформацію про місцезнаходження особи (назва міста, вулиці; якщо ця інформація недоступна - що видно із вікон будинку, де знаходиться особа тощо). На основі вище перерахованих даних надсилається запит в МЗС України, посольство України в країні, де перебуває особа, що розшукується, неурядові та міжнародні організації.

При влаштуванні на роботу (ситуація, в якій опинилася моя подруга) радять повідомити рідним про місце співбесіди, мати при собі телефон гарячої лінії «Ла Стради» - 0-800-500-22-5. Також пропонується іти на співбесіду зі знайомим, що очікував би і, при тривожних ознаках, звернувся би по допомогу. Ще краще, перед співбесідою, зателефонувати до «Ла Стради» із проханням перевірити фірму, до якої ви збираєтеся на прийом.

Піднята проблема актуальна і у зв'язку Євро 2012, що наближається. Є побоювання, що чемпіонат активізує викрадення і торгівлю людьми. Нашим жінкам рекомендується уникати місць підвищеної небезпеки, скромно одягатися, а знайомим чоловікам надавати підтримку, супроводжуючи жінок по дорозі додому, особливо у вечірню пору та, якщо шлях пролягає через трасу.