Листопад чи березень. Батьки загрібають в подвір’ї листя, я, тим часом, задивляюся на лісок метрів за 200 від бабусиної хати. Кажу собаці: «Стьопко, пішли по гриби». Нещодавно по телевізору показували радянський фільм – казку, де дівчинка пішла у ліс, там на неї чекало безліч пригод і випробувань, але вона вийшла з лісу переможницею, бо знайшла чи то чарівну квітку, чи добру чарівницю, чи Івана-Царевича. «Ходім, Стопко, будеш мене охороняти,» - кажу йому, хоч пес пережив кількох секретарів Радянського Союзу і вже недочуває й недобачає. Стьопка мовчки слідує за мною. В лісі ніяких грибів не було, тільки на дереві, а дістати їх в чотири роки мені не під силу. Стьопці в п'ятнадцять теж. Розчарував мене ліс. «І що там цікавого? Листя ніде не видко, які там гриби?!». Ні пригод, ні випробувань.
Аж ось дорогою іде бабця. Вдивляюся – і відразу пізнаю – Баба Яга. Куфайка, хустка, галоші. Ніс гачком. Ну чого ж мені боятися, зі мною пес, не пес, а огир! Баба Яга й каже: «Дівчинко, а ти чия?». «Заговорює мені мізки», - думаю. Нас не ошукаєш! Та й звідки я знаю, чия я? Менше знаєш – краще спиш. Бабця якось приспала нашу пильність і відвела нас зі Стопою додому. Я думала, пес буде чинити опір, а він, слабохарактерний, піддався чарам і поплентався за бабою. Куди люди, туди й я, називається!
Далі я не пам’ятаю, а батьки казали, що по сей день пам’ятають, як мені влетіло. І чого вони? Самі ж то ходять по гриби! Ну, та нічого. Хто сказав, що буде легко? Зате Бабу Ягу побачила! Живу, а не по телевізору!
Немає коментарів:
Дописати коментар