ЧОМУ НЕМА ХРИСТИЯНСЬКОЇ МУЗИКИ?

А почалося все з «Рок-Січі». На початку літа я зробила репост програми фестивалю у Фб і закликала реципієнтів сходити і відірватися. В сенсі слухати, співати, танцювати. Очікувано, пост розкритикували деякі мої побожні друзі, бо там були бенди з англійськими лексемами «цвинтар», «пекло», себто "сатанізмами" (коли є такий термін) у назві. Я не знаю, чи ті артисти справді сатаністи, чи тільки випендрюються, однак я хотіла піти туди саме на «Крихітку». Але годі мені виправдовуватися.

Я дівчина україномовна і музика мені подобається така сама. Музика формату українських етно-рокфестивалів, якщо не брати язичницький ангажман - цілком моє. І, вибачте за нескромність, часто україномовна українська музика, якась змістовніша (винахідливіша?) за російськомовну українську (або це мені так здається)... І от, коли я переглядаю програму чергового фесту, то знову не знаходжу там християнського гурту (або маскуються). Окрім «Воанергесу», який був грав на «Країні мрій» 2012 року. Зате язичницьких сегментів (та й кришнаїтських, як на "Країні мрій") там вистачає. І досить привабливого виду й оригінального звучання (наприклад, як вони себе означують, «український-обрядовий-хіп-хоп-дай-Боже-етно-чорт» гурт «Йорий Клоц»).  

РЕЛІГІЯ У МИТНОМУ СОЮЗІ. ХУДОЖНЄ

Кажуть, такого нерелігійного покоління, як наше Y на землі ще не було. 

Було чи не було, однак приводів думати про релігію і в затятих атеїстів, і в пофігістів, і в тих хто це слово не любить знаходиться достатньо. Цьогорічний День Хрещення Русі, запроваджений минулим Президентом як привід до єднання, став іще одним дискваліфікуючим аргументом для критиків християнства. Християнам, не причетним до цього, лишається тільки мовчати й червоніти. До Києва прибуває патріарх МПЦ Кирило, нагадує нам, що наша православна церква знаходиться під його надійним крилом, не може з цього приводу стримати свою радість і прилітає слідом за агентом Володимир Путін, нагадує, що ми браття-православні і що церква завжди єднала нас. Очевидно, він дуже хотів  про щось із Януковичем домовитися і не зміг, бо коли повернувся додому, відразу ж заборонив імпорт нашого "Рошен", а потім іще ряду товарів зі штрих-кодом 482. Якось воно не по-християнськи...

А на Гогольфесті'2013, що відбувся за два місяці по тому, митці покоління Y продемонстрували, що релігійна тематика таки актуальна, але часто - у тандемі з політичною. Я пройшлася заводськими залами і горищами, щоб пошукати виразників християнства. Окрім Ісусового портрету із канцелярських цвяшків і ниток там було ще й це. 

[З мене нікудишній публіцист, бо я забула зафоткати назви й авторів там, де вони були зазначені. Сорі.]

"На все воля Божа".

 Jesus has never been here... Інсталяція про те, що таке для влади народ (принаймні так писало на експозиційній табличці). Манекен накритий сміттєвим пакетом.

"Хоругви сучасної Росії". Прапорець зроблено з махрових рушників минулого століття, камуфляжна баня, блискуче тло, виморена ряднина.

Ось ця остання картинка досить красномовна, як і прямолінійно життєві інші. МПЦ, не дивлячись на наявність в її приході хороших людей,  лишається засобом тиску на релігійну свідомість "молодших братів", інструментом насадження "Русского мира" і тримання "братніх" країн у залізному кулаці. Тому, як би довго пан Путін не стояв на VIP-молебні під час Святкування хрещення Русі, надіюся, Бог ці молитви не почує і до Митного союзу ми не підемо.

P.S. Бог - це Бог, а Путін - це Путін, кожен відповідає сам за себе. Доросла людина зуміє це відрізнити, віру збереже, куди не треба не піде. Jesus has never been here.

ОЦЕ СХОДИЛА НА КІНО

27 вересня пішла на показ фільму "Відритий доступ" - документальної стрічки, що складається з п"яти кіноновел про право доступу звичайних громадян до публічної інформації. Майже ніхто з моїх друзів туди не підтягнувся, тому я на самоті пригостилася тортиком на фуршеті перед показом і попрямувала до зали.

Заходжу і перше, що відчувається - запах паленого в залі. Поки що вона заповнена на третину, однак не всі майбутні глядачі схожі на тих, кого хоча би трохи обходить правозахисна тематика. Спереду присіло з десяток п"яних дядьок, які перманентно горлопенять "Кіна давай!". На останньому ж ряду нервова тітонька знімає на фотоапарат присутніх в залі (і я теж є на цій безсмертній стрічці). Я її фоткаю навзаєм. Алкоменів (видно представникам незацікавленої в показі сторони не вдалося налагодити співпрацю з кимось іще) намагаються випросити з зали організатори, охорона якось мляво силкується зробити те саме, зрештою, потягнувши час, вони виходять і я думаю, що кіно зараз почнеться.

Фото: http://www.telekritika.ua/media-i-vlada/2013-10-01/86344

Менше з тим, команда провокаторів на них не здавалася. По залі ходять люди з бейджиками преси, і ось один з них кричить голосно, "Котра година", після названого пароля все стається дуже швидко. Чувак із бейджиком запалює димову шашку, і залу наповнює зелений дим, страшно ароматний. Димові шашки видобуті, очевидно, з пакетів стрьомних тьотьок. Хтось хапає чувака-затійника за бейджик і кричить, "Та ти ж провокатор!", а він у відповідь б"є його в лице і обзиває ісконно русскімі словами.

За якийсь час усі виходять із зали, її провітрюють (майже годину), перевіряють на наявність небезпечних предметів, а ми стоїмо у фойє, читаємо цитати і дивимся на фото журналістів та громадських активістів про користь законодавчих змін, що уможливлюють доступ до публічної інформації. Я розглядаю фасон сукні однієї з них.

Але на димовому й нюховому шоу спектакль не закінчується. То тут, то там ходять стрьомні люди, маскуючись під свідомих громадян, щоби проникнути знову в зал. Тоді нормальні хлопці утворюють бригаду по непусканню такових на кінопоказ. Один із замовлених прийшов із квіточкою, щоби його не помітили. У декого, як потім висвітлили ЗМІ, був бейджик "Бомж-TV", отакє буває.

Кінопоказ затягнувся на годину, але демократія перемогла і він таки відбувся. Спочатку показували, як незаангажовані журналісти домагалися потрапити в Межигір"я, потім - як харків"янин-ветеран афганської війни років 20 стоїть десь сотим у черзі за квартирою і ніяк ця черга не змилостивиться до нього дійти, на його запити тіко ввічливо надсилають листи, що треба чекати ще непонятно доки; про те, як киянин бореться за садибу Мурашка на вул. Велика Житомирська, яка потрапила у чиїсь лапи а потім випадково згоріла; про те, як в Україні закривають школи (плоди прекрасної оптимізації) і як жителі одного смт Ромодан на Полтавщині таки захистили свої права і домоглися збереження школи... А остання кіноновела - я не знаю, про що, бо на початку її перегляду лагідний жіночий голос видав таке: 

"Уважаемые зрители, только что поступила информация, что кинотеатр заминировали. Просим покинуть помещение".