ЯК ПОЛЯКИ СТАВЛЯТЬСЯ ДО УКРАЇНЦІВ. ТРИ ЕПІЗОДИ З ЖИТТЯ

Польща стала моєю першою закордонною країною. У мене там безліч теплих спогадів і кілька дорогих серцю людей. Коли півроку я жила у Вроцлаві і ходила там до протестантської церкви, по вівторках ми збиралися на домашню групу і кожен раз мої знайомі поляки молилися, щоб в Україні припинилася війна і жити стало краще. Влітку дехто з них їхав в Україну робити дитячі табори - жив у ненайкращих умовах, але все ж із великою любов'ю служив нашим людям. Я це розуміла із розповідей польських друзів, бо центральними в них були не жахливі плацкартні вагони чи неестетичні пострадянські міста, а українці, про яких вони так по-доброму згадували. Я зустріла там чудових людей, і мені б хотілося, щоб таких, як вони було побільше у кожній країні світу.

Але зі ставлення твоїх друзів досить складно зрозуміти, як же пересічний поляк ставиться до українців. Бо твої друзі - поляки непересічні. Отож, розміщу тут три епізоди зіткнення з незнайомцями.

2007 рік, Бібліотека Варшавського університету (BUW)

У цьому райському місці для будь-кого (у BUWі можна читати у зручному м'якому кріслі, спати на пуфику, сидіти за столиком серед стелажів книг із вільним доступом, шаритись в інтернеті, гуляти ботанічним садом на даху бібліотеки, попити кави і поїсти у кафе прямо у приміщенні BUWу, є тут також поверх -1, де розмішені різні магазинчики, ксерокс, туалет. Я вже не пам'ятаю, що я там шукала, але звернулася до охоронця. Охоронець, зачувши мій акцент, який я вже не стараюся змінити, зневажливо спитав: "А пані з Рос'ї?". Нічого не знаючи про поганий бік українсько-польських стосунків, окрім козацьких війн, я радісно і гордо відповіла: "Ні, я з України". На що пан-охоронець з неменшою ворожістю відповів: "Рос'я, Україна. Яка ружніца?".

2016 рік, туристичне містечко Карлів, Нижня Сілезія

Що я щиро полюбила в Польщі - так це їхні гори. Чистота, добре прокладені туристичні траси, недорогі "схроніска" - будиночки в горах, в яких за невелику плату можна переночувати на своєму карематі на підлозі, а за більші гроші -винайняти ліжко або й кімнату. Отож, у кінці жовтня я відправилася подивитися на Столові гори, що знаходяться у Клодзькій котловині.
Весь маршрут за день я не подолала, тому лишилася на ніч у віллі "Під лісом" у Карлові. Це двоповерховий будинок прямо під мальовничими скелями Щелінєц. Господарі надали мені теплий номер з ліжком, душовою, електрочайником. Це був справжній рай після багатогодинного долання гірського масиву, мокрих ніг і неабиякої втоми. Дізнавшись, що я з України, господар піднявся до мене в номер і запитав, чи не шукаю я роботу в Польщі.

- Ні, - кажу.

- А чи добре пані заробляє в Україні?

- Так, - збрехала я.

- Ми шукаємо в наш будинок доморобітницю, - продовжує господар. - На зимові свята сюди заселяється тридцять людей. Потрібна людина, яка би готувала сніданок, обід і вечерю, а ще прибирала.

- І це робота для однієї людини?

- Так, але ми допомагатимемо. Іще - ми не забезпечуємо житлом. Найкраще, як вона буде доїжджати сюди на автомобілі.

- Все ж затяжко для однієї людини, - кажу.

- Так, тому на таку роботу більше підійде жінка.

2016 рік, потяг Вроцлав-Ґданськ

Як тільки я зайняла у вагоні закритого типу своє місце і почала мріяти про те, як уперше побачу Ґданськ, сюди ж зайшли мої сусіди - двоє чоловіків років тридцяти, нормально одягнені, з пивом, чіпсами і гарним настроєм. Вони відразу ж почали знайомитися, дивувалися моїй польській мові, питали, чи я тут працюю, ні, навчаюся, як мені подобається Польща, радили що варто побачити у Ґданську. Я сказала, що мені дуже подобається Польша, що я тут навчаюся і вони мають бути щасливі, що живуть у такій гарній країні. Як тільки я заїкнулася про гарну країну, хлопці почали мені перечити, мовляв, не така вона й гарна, вони стараються звіси вирватися, працюють в основному за кордоном. На запитання, де мені більше подобається, я відповіла, що звичайно ж, в Україні.
- А як там война? - несміливо спитав активніший співрозмовник.

Я сказала, що вона й далі триває, що щодня у нас гинуть люди, що ми воюємо проти російської армії і що мій хлопець теж на війні і це все ще триватиме...

Співрозмовник спохмурнів і хотів був зіскочити на якусь веселішу тему:

- А я був на Україні. 

Чесно, мене плющить від цієї норми в польській мові "НА Україні".

- Правда, - продовжує, - коли Крим був ще ваш. Я навіть вивчив кілька ваших слів: "чуть-чуть", наприклад.

- "Чуть-чуть" - це російською, кажу. - Краще не говори мені "чуть-чуть".

- Нашо ти її спитав про ту війну? - докірливо прошепотів йому сусід.

Решту часу ми їхали мовчки. Сусідам якось було неприємно і вони більш не хотіли заводити зі мною розмови. На прощання вони залишили мені для чогось пачку чіпсів.

МАНДАРИНКИ

пам'яті Олексія Марченка з 30-ї ОМБр

Після концерту
підійшов солдат.
Здається, була борода...
А йому б личила борода.
Очі світилися як у Христа.

Стрункий і скромний.
Сказав: це для вас
і віддав
не дві, не три
а всі мандаринки,
що дружина передала.
Починалася зима.

Розказував, що з теплих країв,
що скоро вернеться домів,
щоб ми приїжджали іще,
що трохи болить плече.
Потім просто стояв і мовчав,
так, ніби не відпускав.

Його звали Олексієм.
Олексію, це я Вам дякую,
Олексію, лишіть щось для себе,
подивіться, яке гарне небо.

Захотілось наступного разу
щось йому подарувати.
Планували поїздки, дати
та змогли не відразу.

Кажу, передайте привіти
Саші, Ігорю, й Олексію.
А Олексія вже нема.
Як так? - спитала я.
Та ні, це той, худий, русявий!
Знаю.
Він віддав тобі всі свої мандаринки.
Він майже не мучився, Маринко.

Я дивлюся на небо і знаю,
коли він відпочиває,
часом сяде отак на хвилинку
і подивиться із-за хмаринки,
потім знову іде, доглядає
у країні, де зим не буває,
сад Господній, в якому ростуть
мандаринки.

2015-2016

Картина Віталія Кириченка, на ній Володя Кочетков-Сукач, який підірвався на розтяжці у 2015 році.

СПРАВЖНІЙ ХРИСТИЯНИН

Моя сусідка по кімнаті любить голубів, а я не дуже. Коли вони прилітають до нас на балкон, сусідка їх годує, а я виганяю. Бо вони неодмінно обсирають нам балкон. Сусідка любить голубів, а я балкон. Я не люблю гівна, а сусідка любить фауну. Сусідка лишає хліб для пташок на балконі, а я кидаю його на землю. А цвілий хліб святотатсько викидаю. Токсичний. Але голуби не дуже розумні тварини, тому мій хліб з'їдають більш розумні. 
Одного разу, коли я вернулася в гуртожиток і видраяла від голубиного гівна весь балкон, до нас прилетіли ці благодатні небесні створіння. Я пішла їх кишнути, а сусідка каже (ми говоримо тут польською, тобто не рідною для обох): "Не жени його". - "Але ж вони обісрали весь балкон, а я тільки його віддерла". - "Я все рівно піду і нагодую голубів" - (на мене дивиться одним оком жирний сірий гість) - "справжній християнин -  це не той, що ходить до церкви. Не можна зважати на какашки, коли вони [голуби] голодні". Ох і вкололо ж мене те "правджіви хшещіянін"! - "Яка тобі різниця, чого я ходжу в церкву, не для твоєї опінії ж". Я решту дня ходила і думала, чи правджіви я хшещіянін, і зрештою дійшла до того, що мною можна маніпулювати цим "правджівим хщещіяніном", бо пів мого життя у протестантській комуні прововідувалося, що ми маємо бути в усьому прикладом. І я стараюся, але мені дуже від того важко, бо один бачить справжнього християнина таким, а другий сяким.

І ось настає такий момент (ще кілька подібних життєвих ситуацій, де мені стає поперед горла оце "ти мусиш бути справжньою християнинкою!" (і урятувати весь світ)) - і я кажу:

- Ідіть до дупи. Так, я християнка, але не справжня.

І - релакс.

БАБА ВАРКА

Час від часу мене тягне до того місця. Місця в селі, де стояла хата прабаби.

Баби Варки я ніколи не бачила, лиш пам'ятаю оту хату - глиняну, під соломою, яка простояла років зо сто. Пригадую, як ми її розбирали.

Баба померла 1983-го, а я народилася 1986-го, тож ні побачити її, ні доторкнутися (а з дотиком передається енергія людини), ні запам'ятати не змогла. Дівоче прізвище - Доброштан. По чоловікові - Шостак. Є чорно-білі фотографії, але з них образ майже не засвоюється. Лишилися речі - сережки з червонців, дубова лава, дерев'яна лопата для снігу.

Але про неї часто оповідала мама, коли я приїздила додому. В один із затишних вечорів вона згадувала бабу Варку, по сто разів розповідала  одне й те саме, але все рівно було цікаво.

Я забула сказати, що баба Варка була нам не зовсім рідна. Дітей своїх вона не мала, а була рідною сестрою моєї прабаби Горпини, яку я теж ніколи не бачила. Та померла молодою - чи від гіркої долі, чи від хвороби серця, чи чоловік посприяв. Тож баба Варка замінила нашій сім'ї рідну - кому матір, кому свекруху, кому бабусю.

Як тоді було прийнято, і Варка, і Горпина вийшли заміж рано. Варка, молодша сестра, не могла мати дітей, тож чоловік, як це буває, пішов від неї. Більше баба Варка заміж не виходила. Вдома ґаздувала сама, працювала за двох.

Горпина була заміжня двічі. Першого чоловіка порубали будьонівці. Ми не знаємо про нього нічого, крім чуток про причетність до Медвинської республіки, що підтримувала ідею самостійної України. Для мене цей невідомий чоловік - символ порубаної України. Його дитина, дівчинка, невдовзі теж померла ("І все з собою заберу, / Малого сліду не полишу / На нашій славній Україні, / На нашій не своїй землі"). Другий чоловік (мій рідний прадід) умів будувати хати, але любив обезболити душу горілкою і наразитися на біль бійкою. Старі люди ще й досі пам'ятають, як він спалив хату коханці, за що й відсидів у тюрмі. Зате ж радянська людина була.

Часом мені сниться те місце.

Як випадає можливість, їду в село, беру з собою пса і ми йдемо на вуличку, де всі хати вже порожні або й позавалювалися. Де бабина садиба. Галявина, де стояли хата і господарські будівлі - на горі, а на схилі - та бабин садок, що перетворився на дикі хащі. Під садком - ставок, далі - вулиця Денисія (кажуть, там жили або й живуть Денисенки, родичі відомого режисера).

Баба не мала пса, замість нього тримала гусаків. В гості до неї ходили різні коти.

Льох, у якому ховала тих, хто воював проти німців - чи то червоних партизанів, чи то націоналістів, як вважав мій дід.

Баба вміла тримати язик за зубами. Тому й довго прожила. Колись із моєю маленькою мамою вони йшли повз Золоточубове кладовище. Через увесь цвинтар ще й досі пролягає рівчак, правда, неглибокий. "А тут у голодовку ховали" - каже баба. - "В яку голодовку?" - дивувалась мама. - "Та ти ще мала, колись розкажу". Так і не розказала.

Чого я про це пишу? Щоб не забути.

Я приходжу на те місце, де росте горіх, стаю на стежці перед хатою, мовчу. Щось шепоче вітер. Хати вже давно нема. Пес дивиться на мене докірливо: і що ми тут робимо? Пішов би я краще й погризся з отим собакою, який на мене гавкає.

Я стою і мовчу, мій собака теж мовчить. Шепоче тільки вітер. Іще десь гавкає чужий пес. Не можу зрозуміти, чому знову наснилася бабина садиба.

Зяє дірками історична пам'ять, серед ночі будять загадки роду.

Можливо, час іти не до садиби, а в архів.


* фото з сайту http://mapio.net/o/5962486/

ПОГРІШИМІСТЬ ПРАВИТЕЛЯ (січень 2014)

Часом здається, що у біблійні персонажі царів мають "можновладську недоторканість", оповідач не дає їм оцінки як поганим чи хорошим, адже йдеться про авторитетів, яких треба поважати і тремтіти перед ними від страху. І уривок з 13-го розділу послання до римлян ніби якнайліпше пасує до такої стратегії - "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, яка не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться вищій владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противляться, візьмуть осуд на себе" (вірші 1-2). Однак, у Біблії є приклади, де віруючі люди порушують державний закон, який тоді нерідко ототожнювався з наказом можновладця. Наприклад, мудреці, що не послухали Ірода і не вернулися до нього з інформацією про місце знаходження Месії (Матвія 2:). Наприклад, баби-повитухи, які не вбивали єврейських дітей, як їм звелів фараон (Вихід 1:15-21). Наприклад, Даниїл, перебуваючи у рабстві і на службі у царів-окупантів, сміливо порушив постанову марнославного та й не надто розумного царя Дарія, "щоб аж до тридцяти день кожен, хто буде просити яке прохання від будь-якого бога чи людини, крім тебе, о царю, був укинений до лев'ячої ями" (Данила 6:8, 13).

Це було в умовах окупації і рабства, які трактувалися як кара Божа, послана Божому народові за його гріхи.  А тепер згадаємо Київ і січень 2014 року, коли після двох місяців мирних акцій на Євромайдані (за винятком кількох епізодів з мітигнувальниками, що діяли у групі, кидаючись на представників міліції з залізними ланцюгами, персонажів цих, скоріш за все, заслали "ззовні"). 16 січня Верховна Рада, в обличчі більшості з "регіоналів", комуністів, проянуковицької "Сильної України" і депутата Атрошенка з БПП, з численними конституційними та процесуальними порушеннями, приймає закон, який би дозволив на правових основах притягати до відповідальності учасників Євромайдану. Нагадаємо, що в Україні Президент призначається народом згідно з результатами чесного голосування і складає присягу перед тим же народом, який його працевлаштував. Згідно статті 104 Конституації України, присяга Віктора Януковича зокрема містила обіцянки "... обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників". Так само народу України, за аналогом інших демократичних країн, присягають і представники інших гілок влади - виконавчої і судової.

Тобто за межами повноважень ототожнювати, скажімо, царя Ірода чи царя Дарія, чи фараона з Януковичем, слава Богу, в січні 2014 року не доводилося. Отож, прокинувшись, скажімо, 17 січня 2014 року, громадянин України стояв перед вибором - не послухатися "влади від Бога" чи дати згубити невинних. Жити тихо, не здіймаючи галасу навколо несправедливо засуджених людей, нічого не бачити, не чути, не відчувати. Дати "відтяти собі право голосу".