ВЕЛИКА СИЛА ОСУД

Осуд – велика сила. В більшості випадків, коли я осуджую, ця сила скерована в бік моєї гордості, байдужості, руйнування людини, яку суджу («Як він міг», «Я з такими, як вони справи не маю», «Я не така як…», «Вона дочекається покарання від Бога»). Але доки я сама не зроблю такої ж помилки. Поки сама не потраплю в слабку позицію. В кепську ситуацію. Тоді я люблю милість («Нічого, з ким не буває», «Слава Богу, що гіршого не натворила», «Бог простить»), а людей, які до мене проявляють цю милість, згадую з вдячністю.

«Отець наказує сходити сонцю Своєму над злими і над добрими» Мф. 5:45.

Я не люблю дух критицизму, коли за кожну мою чи чужу помилку чую докір. Коли не маю права помилятися. Коли всі мої або чиїсь дії розглядаються під мікроскопом; тоді – або боюся діяти взагалі, або намагаюся бути подалі від «компетентного критика».

Вівторок, метро «Площа Льва Толстого», я прямую втомлена до ескалатора, байдужа до всього навкруги, з одним бажанням – сісти, поїсти. Біля ескалатора, який спускає людей вниз, стоїть бабуся з пов’язкою на оці, звичайна, наша бабуся, вдягнена за модою своєї молодості. Чекає, шукає. Шукає, до кого б звернутися. «Милостиню просить,» – думаю я і намагаюся швидше минути її. Переді мною молода пара. «Допоможіть спуститися по ескалатору, – каже вона чоловікові. – Я погано бачу». Я очікую: чоловік «відморозиться», поїде вниз зі своєю «половинкою». Дарма. Він підхоплює бабусю і ставить на рухому сходинку ескалатора. Внизу так само допомагає стати на підлогу.

«Вона просто хотіла, щоб їй допомогли з’їхати вниз. Напевно, після операції», - думаю я. Мені дуже соромно за себе.

Я не можу допомогти тим, кого осуджую.

Супермаркет. Перед Великоднем. В черзі до каси стоїть бабуся. Щастить же мені на бабусь! Купує: пасочку і дві пляшки горілки. У мене всередині наростає зневага: «Воскресіння Христа: свята пасочка і дві пляшки горілки! Оце Ісус зрадіє!» І раптом мене заклинило. Я, християнка Марина Гогуля, була в нетверезому стані місяць тому! На фуршеті наукової конференції з філології! Було дармове вино і я вирішила пригоститися – відчувала, що застуджуюся, хотілося зігрітися. Ну і через жадібність – дармове! А оскільки дорогих вин на недорогих конференціях не буває, я трохи сп’яніла. Молилася потім, щоб нікого зі знайомих не зустріти, просила для себе милості.

«Не судіть, щоб і вас не судили, бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас» Матвія 7:1-2.

Ну, а як чинити з осудом, якщо він звершується по відношенню не абсолютно чужої мені людини, а близької, котра ще й завдає болю? Нелегко. Боляче. Жахливо. Вирізати з життя хочеться такі моменти. Стерти з пам’яті.

Одним із таких людей є мій тато.

Два роки тому. У тата має бути День народження. На саме свято я не потрапляю, бо треба їхати на заняття в університет. Але подарунок з мамою ми приготували. Щоб мені не тягти тяжку сумку (знаєте, мама любить споряджати свою дитину в дорогу: чим тяжка сумка, тим більше засвідчена її любовJ), тато відвозить мене машиною до автостанції. Сам якийсь байдужий, ще замкнутіший, ніж завжди. В кінці я сідаю до автобуса, вітаю тата з прийдешнім Днем народження, кажу, що ми з мамою приготували подарунок, який він отримає завтра. А тато: «Нащо мені твій подарунок?..». Для мене це були страшні слова. «За що? Що, я нічого не значу для тата?». Я вдала, ніби мене не зачепило («Ну, добре…»), сіла в автобус і давай придушувати сльози. Скільки старих образ випливло на поверхню!.. Потім ще півтори роки я думала над тим, як не відповідати злом на зло. Як не мститися. Як все рівно ставитися до людини добре, якщо вона тебе ранить? Як посміхатися їй у відповідь?

Я просто морозилася, уникала тата. А якось мама сказала, що тато у той день був дуже сумний, бо машиною збили кота, до якого він дуже прив’язався. Так уже буває, ми знаходимо втіху у тваринах, які не ранять нас, як люди. Чому в той день я не запитала тата: «Бачу, ти якийсь сумний. Мені здається, щось сталося. Що саме?». Знаю, тато не відповів би. Або щось відповів би. Але вся моя увага була прикута до слів «Нащо мені твій подарунок».

Я не центр всесвіту.

А ось недавнo ми зустрілися з татом в Києві, він привіз мені з дому передачу. Я скучила, обіймаю його, а він з першої хвилини зустрічі починає дорікати мені за різні дрібниці. Дурний спосіб спілкування, правда. Тато чимось зачеплений, можливо тим, що я не їду додому допомагати садити картоплю або має поганий настрій. Я різко замикаюся, він відразу це помічає, стає лагіднішим, починає ставити питання, які я обрубую: стисло і коротко. «Запізно, тату, я закриваюся від тебе». І раптом, я розумію, що пора змінити стратегію. Бо, насправді, мені боляче всередині, це накопилося роками, а я, замість того, щоб відкрити цей біль перед татом, кличу на допомогу гордість і караю його за вчинок, ігноруючи (або посміхаюся, вдаю, що нічого страшного: брешу ж по-чорному). І я наважилася відкритися.

Сідаємо в вагон метро, сльози починають капати одна по одній. Чесно кажучи, в нашій родині зазвичай не плачуть, це некультурно. Коли тато запитує, чи щось сталося, спрацьовує звичка і я гордо кажу: «Нічого». Що ж я роблю? Я ж брешу! Таки сталося!!! «Я тебе образив?» – «Так». Я вибухаю сльозами. Але цього разу мені не соромно. Люди навколо дивляться на мене, їм незручно. Але для мене ці сльози – перемога. Коли я трохи заспокоююся, то формулюю причину своєї образи, але без зла, просто. Звичайно, перша татова реакція – самозахист. Але потім я побачила, що думала про тата гірше, ніж він є насправді. Ми вийшли з вагону, тато сказав: «Прости мене». Оце так! Оце Бог!!! Я піднімалася по ескалатору, плакала, але зовсім не соромилася людей. Я відчувала свободу відкривати свої почуття.

А що робити, коли людина ображає тебе, бо бажає  тобі зла? Така людина небезпечна. Не знаю. Важко щось радити. Важко не осуджувати. Якщо це навіть близька людина, то вона сильно від тебе віддалилася. Але вона в руках Бога. І це нещасний грішник, а не тріумфуючий злостивець. Тут можна повчитися в Ісуса, якого вбили вороги, яким Він бажав добра. І довірити Богу ситуацію.

Осудом не зарадиш.