Follow by Email

вівторок, 30 серпня 2011 р.

Данило КІШ. ХЛОПЧИК І ПЕС


Якщо у багатьох моїх друзів-нефілологів попросити назвати якогось сербського письменника, вони, мабуть, хором скажуть про Данила Кіша, бо це головний герой моєї дисертації:)). Зайдіть до мене в гуртожиток зараз, наприкінці серпня, і ви знайдете мене за читанням / писанням про Кіша (позаяк лишається ще один-єдиний рік аспірантури...) Почитати письменника українською можна в чудових перекладах Алли Татаренко ("Книга любові і смерті", Львів, 2008). 
А я хочу запропонувати дорогому читачу свій переклад із сербської оповідання зі збірки "Ранні печалі" (1969). 
Дуже люблю цю річ.






Пес, що говорить

Я народився, за розповідями моєї матері, від однієї легковажної авантюри, яка принесла їй семеро дітей і багато біди. Двоє моїх братів і сестра померли відразу ж по народженні. А я побачив світ у домі пані Альбіни Кніпер, сільської акушерки в роки війни, на початку осені. І моя мати, і пані Альбіна дуже турбувалися про мене, годували і няньчилися. Коробку мою обклали ганчірками і пір’ям, немов гніздо якогось птаха. Мати навчала мене життю: як махати хвостом, як показувати ікла, як умиватися і ганяти надокучливих мух. Тут ми тренували між собою й основні прийоми нападу і оборони. Це була добра і безпечна гра. Нападали один на одного як сільські пси, однак ікла прикривали велюром, а кігті тримали у лапах, як ножі у футлярі.
Але одного дня мене заберуть від мами, і саме тоді розпочнеться моє собаче життя. (Це «собаче» зрозумійте правильно, я не скаржуся на життя. Краще буду казати просто: моє життя.)
Коли пан Беркі (так звали мого майбутнього власника і господаря) платив пані Кніпер, ще не було визначено, хто з нас піде з ним, а я мало що розумів із того, що відбувалося навколо. Тільки пам’ятаю, що мама була дуже сумна і весь час плакала. Лиш набагато пізніше зрозумів, чому вона не чинила опору і не прийняла жодних мір. Все це вона робила, насправді, для мого блага. Хто знає, яка доля мене спіткала б, якби пан Беркі не взяв мене тоді. Від нас чотирьох вцілілих тільки двоє залишилися жити. Я і мій брат. Його продали в інше село якомусь мисливцю. А на двох моїх сестер чекала сумна доля: пані Кніпер прив’язала їм на шию камінь і кинула у бурхливу річку. Вона і сама була засмучена, і знаю, що змилувалася б над ними, якби не тяжкі воєнні роки, хоча би заради моєї матері. Бо пані Кніпер любила тварин, навіть тих жалюгідних котів, але що зробиш, á la guerre comme á la guerre*, як би сказав той великий любитель тварин, Лафонтен. Від великого болю в моєї матері зовсім поїхав дах. Днями нічого не їла, тільки плакала і голосила, тинялася по двору і селу, зазирала до кожного кутка. Тоді одного дня пані Кніпер сказала їй: «Лоло», – (так звали мою матір), – «повинна була! Прости, Лоло, повинна була!». Моя матір лежала перед нею, наставивши вуха, щоб добре чути все, що їй каже пані Кніпер, і дивилася так печально, очима, повними сліз, що й стара пані Кніпер розплакалася: «Годі, Лоло, годі дивитися на мене так. Повинна була. Знаєш врешті-решт сама, як тяжко животіємо». – Але моя мати й далі дивилася пані Кніпер прямо в очі, посоловівши від болі.
«Годі, Лоло, не дивися на мене так», – каже пані Кніпер. – «Я їх кинула в річку!».
Тоді моя мати зрозуміла, що її сумніви підтвердилися, заскавуліла і полетіла до берега. Неслася, гнала вниз за течією, ридаючи як пес, прости Боже, як людина. Знайшла моїх сестер, яких прибило на мілину, біля іншого села, зачеплених за вербу, з каменем на шиї.
Повернулася моя мати над вечір, аби лиш вмерти біля мене.
Я лежав на веранді пана Беркі, мого нового власника, і роздумував про долю, свою нещасну матір, своїх братів і сестер, пані Кніпер, про життя взагалі. Думав і скавунчав, більше від туги, ніж від холоду.
Тоді з'являється один хлопчик і починає гладити й гріти мене руками, немов би я, не дай Боже, горобчик, а не пес. Зазирає мені в лице і починає сміятись.
«Анно, Анно», – каже він. «Ходи, щось побачиш. Горобчик!»
«Але милий», – каже Анна і торкає мене за писок.
«Цей пес мені когось нагадує», – каже хлопчик. – «Боже, як схожий на когось!»

«Справді», – каже Анна, його сестра, – «Когось ж він мені нагадує».
«І тобі?» – каже хлопчик.
«Помреш зо сміху!» – каже його сестра.
«Точно, луснеш зо сміху!» – каже хлопчик.
Тримав мене і далі на долоні, мов горобця.
«Знаю, на кого схожий», – каже хлопчикова сестра.
«Скажи, Анно, на кого?», – каже хлопчик. – «Скажи, прошу. Підкажи мені.»
«Пригадуй, – каже Анна. – Давай, сам здогадайся.»
«Будь ласка, скажи мені», – каже хлопчик. – «Не пригадую. Тільки знаю, що цей пес… точно, луснеш від сміху!»
«На стару жінку!» – каже Анна.
«На пані Кніпер, акушерку!», – каже хлопчик.
«Це щось!» – каже його сестра. «Викопана пані Кніпер!»
Але я почав сумніватись у своїй схожості з пані Кніпер, бо, чесно, я не бачу, щоб чимось був подібний до неї. Може журба надавала нам однакового виразу обличчя, бо пані Кніпер була дуже нещасна через те, що вчинила, а я тужив за своїми. А що стосується схожості, то можу вам сказати, що я був весь у свою маму. Ті ж великі темні очі, синяві, як слива, такі ж вуха, пришиті зверху і трохи зігнуті. Може, тільки статуру успадкував від свого (невідомого) батька, бо пізніше переріс у гнучкого пса з довгими лапами, яких моя мама, як добре пам'ятаю, не мала. Від мами також отримав і колір шерсті, жовто-рудий, і більшість рис: надчутливість, покірність, терпіння, вірність, відданість, нервозність, і, звичайно, лінь і легковажність.
Один пес, яким був я, не мав якоїсь хвилюючої історії, про яку міг би багато говорити. У мене була досить щаслива молодість (не кажучи, звичайно, про розлуку зі своєю сім'єю), хоча я жив у воєнні часи. Може, саме й тому. Поясню вам, що я маю на увазі. Війна забирає людей, відбирає в них ніжність, війна вселяє в людей страх, робить їх недовірливими. В цих умовах, один пес, вірний пес, яким був я, багато вартує. Якщо ви не діти і не надто чутливі, можете любити без відчаю, без страху збожеволіти, померти від болю, коли війна забере його, можете його любити і не робити собі жодних поступок, можете йому вільно сповідатися, без страху віддати ваші таємниці і приховані бажання. У воєнні часи псу тяжко доти, доки ікла не виростуть. (Через це постраждали мої сестри, мир їхнім душам). А для одного дорослого, для одного такого пса, війна – це благодать. Тоді панують мори серед худоби, гинуть коні, а солдати заривають трупи тільки так, щоб не виглядали з-під землі. І тоді їх розтягнуть собаки і цигани.
Кого ще може цікавити моя біографія, коли я ніколи не був відомим мисливцем (скоріше зовсім посереднім), ні уславленим бігуном, коли не тільки не маю шляхетного походження і родоводу, але, навіть, судячи з усього, позашлюбних дітей, тобто покручів, не прославився на полі бою, не поставили мені за життя пам’ятник, ніколи я не отримував якоїсь нагороди від Червоного хреста чи від кого-небудь? Я – звичайний пес і моя доля посередня. Те, що мене певним чином робить винятковим – моя здатність говорити. А ідею говорити принесла мені любов одного хлопчика, можна сказати, нещаслива любов.

Одного ранку з'являється пан Беркі, мій новий хазяїн, і каже:
«Анді, як тобі цей пес?»
«Як бог!» – каже хлопчик. (Любив перебільшувати). – «А як його звати?»
«Дінго,» – каже пан Беркі моє ім'я.
«Дінго?» – каже малий. «Не подобається мені це ім'я. Хотів би, щоб пан Беркі пояснив мені, що це значить».
 «Австралійський дикий пес», – каже пан Беркі.
«Тоді мені таке ім'я подобається», – відмовляє хлопчик.
Хоча офіційним господарем був пан Беркі, я, однак, душею і тілом прикипів до хлопчика. З усіх людей на світі з ним найкраще ладнали і розумілися. Думаю, цьому сприяли, крім його віку, й деякі наші спільні риси. Вірю, що не візьму гріха на душу, якщо скажу, що він і я були багато чим схожі: лінню, легковажністю, відданістю, бажанням авантюри. Думаю, не помилюся, якщо скажу, що цей хлопчик мав дещо від собаки: я впевнений, що не схиблю щодо його нюху і чутливості до запахів.
Самотність і сум поєднали наші життя. Його сум за батьком і мій за батьками створив між нами певний ґатунок дружби, заснований на спорідненості. Так я почав різко рости й здобув авторитет між сільськими цуцами як мудрий і вчений пес свого малого мудрого господаря, а хлопчик ставав усе менш самотнім, усе більш гордим за мене і відважнішим. Бо я звільнив його не тільки від вродженого страху собаки (на таку ж болячку хворів і його батько), він взагалі став хоробрішим, бо знав, що я для нього надійний і відданий захисник. Навзаєм, він навчив мене різних корисних речей, що викликають повагу. Я вмів навертати корів, що заблукали, розривати кротовини (задля пустої забави, щоб згаяти час), ганяти зайців, відкривати лисячі нори і гнізда чаплі, ловити диких качок, жаб, черепах, змій. Навіть навчився від хлопчика розмовляти з ним у моменти самотності! Пам'ятаю, коли ми загубили корову Наранджу, то трохи не втекли з дому. Дорогою хлопчик довірив мені важкі й відповідальні завдання. Одне його доручення було таке, аби я швидко із пса перекинувся на голуба-листоношу. Як тільки ми були нещасливі, відразу ж будували план втечі з дому. Але ніколи не втікали далі третьої ділянки. Інколи хлопчик розповідав або читав мені історії. Гадаю, не перебільшу, коли скажу, що сам вивчив напам'ять роман «Людина, кінь, пес», який малий багато разів переповідав пастухам, часто перебріхуючи і доповнюючи його.
Ні, моє життя – не роман. Воно все сплетене з малих розповідей, з багатьох дрібних випадків, веселих і сумних, але у цих оповідках завжди присутній хлопчик, як і я присутній у його оповіданнях.
Помічаю останнім часом, що хлопчик засумував. Став зі мною якийсь холодний, обережний. Бачу, ховає щось від мене. Але сам швидко второпав, у чому справа, і заново розбила мене моя стара псяча туга. Хлопчик знову збирається піти з дому. Цього разу по-справжньому! У цьому немає сумніву. Схоплюю і те, чому мене уникає: хотів полегшити собі це розставання. А я і сам від тої несподіваної печалі розхворівся. Куняю над хлопчиковим порогом, як би він не втік, не попрощавшись. Куняю і розмірковую над своїм життям.
Відчуваю, що цієї розлуки не переживу.
А-ууу! А-ууу!

Лист
Дорогий пане Беркі, цей лист пишу вам здалеку, хочу передати привіт і поцікавитися вашим здоров'ям. Потихеньку звикаю до нових друзів у школі, але з мене всі сміються через мою вимову.  Все ще сниться, ніби я біля вас, але якраз учора ввечері мене розбудила мама, бо я плакав уві сні. Мама каже, це ностальгія і все це швидко мине.
Дорогий пане Беркі, прошу вас якнайлюб'язніше, тільки не смійтеся з того, про що вам скажу: вчора ввечері я плакав найбільше через мого пса Дінго. Анна все сміється з мене і каже, що я закохався в того собаку, а може це і правда, але, я вірю, ви зрозумієте мене і не будете сміятись.
Розкажу вам зараз, як мені було важко, коли ми рушили в дорогу, як мене потрясла та розлука. Пам'ятаю, перед самим від’їздом повозу, я зник, і прийшов в останній момент, а мене всі сварили. Зараз розкажу вам, де я був. Відвів Дінго на берег Керки, щоб попрощатися з ним. Потім прив’язав його паском до верби, а він не опирався, тільки скавунчав. Хотів поїхати зі мною і благав, щоб я його відпустив, але я сказав йому, щоб лишився, бо життя таке, і я знаю, що ніколи не знайду кращого друга від нього ні серед собак, ні серед людей. Потім почув, як мене гукають і побіг, щоб попрощатися з усіма вами. Пам'ятаєте, як усі плакали: і моя мама, і Анна, і ваша мама, і ви? Знали, що більше ніколи вас не побачимо. Тоді повіз рушив, а я все ще плакав, серце мені надривалося від плачу. Згадував усі роки, які ми там провели, мого покійного тата, який ніколи не повернеться, вас і вашу маму, пані Ріґо, вчительку, Белу Германа, Лацику Тот, Юлію Сабо й інших. Мимохідь не смів оглянутися, щоб ще більше не заридати, коли побачу останній раз село, дзвіницю, Графів ліс і всю решту. Але не міг себе здолати. І, як думаєте, пане Беркі, кого я побачив? За нами біг Дінго і скавунчав з усіх сил, а ми знову заридали. Тоді я попросив дядька Мартіна, щоб відігнав його дубцем і погнав коней скоріше, бо не міг більше витримати того скавуління. Дінго, можете уявити, був майже знесилений, але ще біг за нами до Честрега! Був увесь у піні, з виваленим язиком. Я почав кричати, вити так, що дядько Мартин мав бити його батогом, поки не примусив зупинитися, а пес насправді звалився знесилений серед шляху.  Навіть коли рушив потяг, я все рівно дивився у вікно і плакав. Все мені здавалося, що чую його скавучання і що й досі мчить за нами.
Ось це, дорогий пане Беркі, хотів я розповісти і попросити вас написати один лист про все. Напишіть мені, як там Дінго. Ще б вас попросив, як не будете сміятися, аби прочитали йому цього листа і сказали йому, що я не винний, що не міг повезти його з собою і що ніколи його не забуду. Скажіть йому і те, що одного дня, коли стану поетом, напишу про нього вірша чи байку. У тій байці пес говоритиме. І зватимуть його так само – Дінго. Тож прошу вас, пане Беркі, зробіть це, він усе зрозуміє, тільки, коли будете говорити, дивіться йому прямо в очі й повторюйте моє ім'я. Скажіть йому: «Анді, Анді. Анді передавав тобі привіт». Кажіть йому помаленьку, як зовсім малому дитяті.  Побачите, він вас зрозуміє. Почне скавуліти, коли згадаєте моє ім'я. Це означатиме, що все розуміє.
В кінці прошу вас берегти його і купити йому гарну вечерю за гроші, які вам висилаю. Найбільше він любить конину (з достатньою кількістю кісток), а її ви точно можете купити в Бакші, у пана Феєша, м'ясника. Також прошу вас, дорогий пане Беркі, не згадуйте про ці гроші у листі до моєї мами (це мої збереження), бо Анна точно сміятиметься. Краще напишіть мені особисто, так як вас попросив.  Поки що цього достатньо.
Вас і вашу маму, як і пані Ріго і всіх моїх друзів, а особливо Белу Германа, Лацику Тот, Юлію Сабо і всіх інших найсердечніше вітаю і радо згадую.

Ваш бідний
Андреас Сам, учень.

Відповідь
Дорогий мій Анді, радію, що в тебе все гаразд і що ти гарний учень, як видно з листа твоєї мами. А ще з твого листа бачу, що завжди добре пишеш і що твій почерк стає кращим. Вірю, що одного дня станеш поетом, а судячи по твоєму покійному батькові, вам, Самам, фантазії не бракує. Стосовно твого прохання, дорогий мій поете, можу тільки сказати, що ти дуже добре вчинив і що сталося по-іншому, і мені дуже шкода від того, що ти зараз почуєш.
Дінго того дня, коли ви поїхали, повернувся знесилений і побитий, довго скавулів і завивав. Цілий день не хотів нічого з'їсти, хоча ми винесли йому печінку, тільки пив багато води, ненаситно.
На ранок ми знайшли його околілого перед ворітьми.
Дорогий мій А. С., не треба більше печалитися через це, є в житті й складніші речі – побачиш, коли виростеш. Можу тобі тільки сказати, що і мені його дуже шкода, то був справді чудовий пес, навіть мама заплакала. Однаково, ти перегорюєш і одного дня зовсім забудеш. За ті гроші, які ти надіслав (тут і відсотки), купи собі авторучку і спробуй описати цю історію в якомусь творі, у вірші чи в прозі, й надішли це мені. А, коли твоя ласка, я покажу його і пані Ріго, твоїй вчительці, вона ж точно дуже зрадіє. А як їй сподобається, можна буде надрукувати його у «Доброму пастирі».
Твої друзі передають тобі вітання.
Будь добрий і перестань сильно сумувати!
Твій дядько Беркі.

* "На війні як на війні".

Немає коментарів:

Опублікувати коментар