Він не був жлобом. Я не люблю жлобів. Він був відкритим до людей, хоч і конспірувався. Якось я привела його на презентацію волонтерського проекту для реабілітації наших солдат і хотіла знайомити зі своїми приятелями. Він зразу похмурнів і сказав, щоб я не казала зайвий раз, що він білорус і допомагає нашій армії. Або те, або се. Тим більше не можна було казати, що він і сам збирається воювати за нас.
Ми познайомилися на початку вересня минулого року в Херсонській області, було ще тепло, ми їздили до військових, що стояли на кордоні з Кримом, а навпроти них виставилися його окупанти. Ми співали солдатам своїх пісень. Я - українською, Алєсь - білоруською.
Він привіз мені з дому магнітик у формі голови зубра. У жовтні, в Києві, коли він просив почитати його вірш, який він збирався покласти на музику, але білоруської я не знала і нічого до пуття сказати йому не могла. Я спізнилася на зустріч на годину, а він без нарікань чекав, а потім зустрів якихось моїх знайомих і ще півгодини розказував їм про свою Білорусь, поки ми не пішли їсти. Тоді я дізналася, що Алєсь - білоруський опозиційний активіст, а не ляпачка. Правду кажучи, тоді я ділила те, що він казав на два, вважаючи його захоплення молодечим романтизмом, а себе - дорослою тіткою. Хоча Алєсю було тоді десь 32, і він не Змагар, а Черкашин, це вже я зараз знаю.
Він попросив мене купити рації для Правого Сектору. Я була зайнята іншими бійцями, так цього й не зробила.
У нього на телефоні є, якщо він її не видалив, фотографія, яка мені дуже подобалася - ми в бронежилетах на фоні якоїсь бойової машини, у мене в руках торба з тризубом. Алєсь нічого такого не публікував і не пересилав. А я дуже хотіла це фото мати, але хвалькуватість має часом високу ціну - і Алєсь це знав.
Він написав десь у травні, попросив мене придумати і записати свій бек-вокал до саундреку з фільму "Білорус". Я вирішила, що не є аж такою обдарованою, і в тій чоловічій пісні достатньо тільки його голосу.
Пісню на вірш Лариси Геніюш Сашко заспівав на музичному конкурсі в Білорусі. Нагороди не здобув, але це було не для нагороди.
В останньому повідомленні він просив молитися за знайому, хвору на рак, і пораненого бійця. Він не міг дозволити собі марнославства, а от для інших робити добро не боявся.
Я дізналася, що його не стало в той самий день. Поїхала до Польщі вдосконалюватись як науковець. А може відпочити він усього. 28-го був урочистий день, нам, стипендіатам, роздавали, свідоцтва про закінчення мовних курсів, гарно вбрані ми танцювали полонез, фоткалися з викладачами, ходили перед камерами польського телебачення. У всіх був люксовий настрій, коли офіційна частина закінчилася, один студент взяв гітару і ботанічним садом бібліотеки полився веселий гуртовий спів, студенти масово мінялися контактами, мобільними телефонами, на які ніколи дзвонити не будуть, шукали один одного у Фейсбуці. Я відокремилася від натовпу, розстелила на траві ковдру з гуртожитка, взяла недавно куплений смартфон і зайшла у Фейса. Хтось із моїх френдів опублікував фотографії Алєся з різними людьми і написав, що загинув "друг Тарас". Мені було ще не ясно, хто із них загинув, але скрізь на фото був в і н. А далі у пам'яті зринула Змагарова репліка про те, що його "друге" ім'я - "Тарас". Потім написала до автора поста, чи це часом не Алєсь Змагар. Він підтвердив, що так.
Немає коментарів:
Дописати коментар