ПРО СТРАЖДАННЯ

В черговий раз я знімаю маску успішності, вуаль лицемірства і пишу про страждання. Бо це частина мого життя. В житті є місце для радості, є місце для печалі. 

Мені було так погано на серці, що одного вечора взимку я випила горня вина і прокинулася аж на наступний день. Вино таки не міняє того, що в душі, тепер я це знаю, воно лиш на деякий час заморожує почуття. Іншого осіннього вечора (майже ночі), я зі сльозами вибігла в поближній садок і просиділа там години дві. Один знайомий аспірант побачив мене в такому «нетиповому» стані і побіг на пошуки, бо подумав, що я хочу накласти на себе руки, або зустрінусь комусь лихому. Він знайшов мене на стадіоні, всю ще в сльозах, а мені було так соромно перед ним… Боялася, що тепер він не повірить моєму християнству, особливо, коли взнає причину моїх ридань. Але в той вечір він розповів мені все своє життя. Я була удостоєна щирої, відвертої розмови без «камуфляжу». Він більше не почувався проблемним на фоні моєї «благополучності». А, може, побачив у мені щось людське. І це було не колись. Це було недавно.

Для чого я це пишу? Бо я не сильна, а слабка. Сильна хіба, бо вірю в сильного Бога, Який зі мною. І, часом, Він показує Свою силу у моїх слабостях. Тому немає великої потреби писати одні лиш радісні і повчальні пости. Особливо, коли за ними нема радості, а тільки обов’язок. Не варто взагалі писати іронічні чи саркастичні пости. Чим чесніша я, тим більше користі з моїх висловлювань (ох, ця фраза аж ріже по серцю). Може бути, що зараз цей сумний пост потрібен комусь більше, ніж мої життєстверджуючі. 

А де ж позитивні свідоцтва на славу Божу? Ось вони і є. Не можна зі свого життя викидати сумне, лишаючи тільки радісне. Бо тоді це одна обкладинка. Блискуча обкладинка. І більш нічого. Життя – ось таке, цілісне. Воно моє. З помилками. Елементарними помилками. Слізьми, розчаруваннями. Гріхами.

Бог діє через сміливих. Минула наша група ССХ, що починалася піднесено, в кінці закінчилася сльозами. Моя подруга Юля запитала: «Чи є у вас те місце, де б ви не тільки читали Біблію, слухали теорію. Не лише приходили бадьорі і говорили тільки про правильне… А де б ділилися життям?  Невдачами?.. Плакали?..». У більшості з нас такого місця немає. Як і я, самотні. Скрізь треба «подобатися». У світі, вдома від нас очікують підбадьорення, «медалей». На церковних зібраннях – поверхневі стосунки. (Вибачте, пишу «без прикрас»). В такому разі я йду на вечірку або концерт. Або організовую щось таке. І поки були люди, був шум – усе відволікало від предмету журби. А коли всі розійшлися і все стихло, я залишилась сама. Від болю не втечеш… Його  потрібно пережити. З Кимось і кимось.

Можливо, ти закрита людина, закрита до болі. Завжди, коли тебе хтось бачить, чує, читає, –ти «на позитиві». Тоді ми в одній компанії. Минуло 8 років, як я дозволила собі плакати, але ще й досі гордість оберігає в моїй душі камінь. Цей процес довгий, але зрушення є. Думаю, Бог дуже терплячий, дає нові й нові шанси… Помалу я звільняюся від свого образу Надлюдини. Наважуюся визнавати свої образи, болі, травми, розлуки, втрати в ім’я того, щоб біль зцілився, а не виринав знову й знову…

На жаль тільки вчуся довіряти людям і турбувати їх, коли мені зле. А це таки потрібно, щоб лишитися психічно здоровим. 

Ісус в Гетсиманському саду поводився зовсім не як Супермен. В поту, на колінах, зі слізьми… Просив допомоги. Уявіть, той, хто бурю спиняв, раптом, змирився так, що просив у звичайних (немічних) людей підтримки. Ми неоціненно слабші, незрівнянно більше потребуємо допомоги від Бога та людей.

На прикладі тієї історії зрозуміло, що не всі в стані підтримати. «Не заснути», коли ти мучишся, як це сталося з Ісусовими учнями. Навіть не тому, що ті учні такі погані. Просто вони не всі люди здатні на це. Можливо, навіть, не всі зрозуміють тебе. Не тому, що погані...
 

А трапляються ще й друзі Йова. В мене були такі. З вираженим учительським і суддівським талантом. Вони можуть завести ще в глибшу безвихідь, ніж сама проблема. Не тому що злі, а просто мудрості не вистачає.

Якщо ти друг і удостоєний честі бути посвяченим у таємні переживання людини, не поспішай критикувати того, хто довго сумує. «Ти ще й досі про це переживаєш?». «Скільки можна?». «Нам так не вистачає радісного (-ї) (вставте своє імя)!..». Є різної сили біль. І переживатиме його людина рівно скільки часу, скільки потрібно (тут потрібно змиритися).

Шукай таких людей, які зрозуміють. Бог дав таким людям пройти крізь страждання. А страждання вчать любити. А любов спонукає служити.