ДОСТОПРІМЄЧАТЄЛЬНОСТЬ РАЙОНУ

Ну я живу на Оболоні, на Мате Залки, біля "Сільпо". Ну от що вам такого інтересного показать? Ну, значить, головна достопрімєчатєльность - це Оболонська набережна, вид на Дніпро і, власне, доми, які там стоять, - називають їх  ше "Оболонські липки". Але я не вважаю те частиною свого кварталу. От іду в супермаркет делікатесів - там з мене сторож погляду не зводить, видно, не по-їхньому одіта. Мені аж незручно, і касирші очима з'їдають. Я піднімаюся на другий поверх (а спиною чую приціл камер), бачу там м'ясо краба - 850 гривень банка, лякаюся та йду до виходу. А охоронець наче зараз на мене з ружжом накинеться. Ну да, я прийшла сюди на екскурсію, але може колись ще зайду накупить гарних кульочків.

90-ЛІТНЯ БАБЦЯ ФЕДОРЯ ПРО ВІЙНУ, ГОЛОДОМОР І ЛЮБОВ

Я познайомилася з бабцею Фенею по телефону, коли одного суботнього ранку стаціонарний апарат, що стояв мирно на фотелі, різко задирчав. Я злякалася, але підняла трубку, покликала сусідку. Вона сказала: «А, это бабушка Феня, ей 90 лет». Я не повірила, щоб людина в такому віці наскільки добре говорила. Бабуся Феня дзвонила нам щосуботи десь біля одинадцяти і запрошувала в гості. Якраз наближався Старий Новий рік, Маланка та щедрувати ми не пішли, вибрались за тиждень. Бабуся Феня на нас розсердилася, а потім зателефонувала і сказала, приходьте, я скільки за цей час пережила, дуже великий гріх вам буде, якщо не прийдете. Ми купили малий подарунок (щось із посуду), хлібину і поїхали до неї на Троєщину.  Задзвонили у дзвоник, довго чекали, аж ось хтось іде відчиняти. Перед нами малесенька бабця, згорблена, висотою десь у метр двадцять чи менше, пострижена під каре. Запрошує нас до кухні на голубці і картоплю, дає взутися. 

ОДРУЖЕНІ ДРУЗІ

Заповзаю в метро – і тут мене осяває тепле давнє світло –  у вагоні стрічаю стару знайому. Я теж «свічу» посмішкою, очі оживляються. Із часу зміни моєї дислокації минуло років зо три, і ось ми, ніби вчора бачилися. Як ти, що ти, і в першому абзаці вона губить фразу: «Ти ж мабуть знаєш, що N. N. розписалась того тижня?». Я німію і моя посмішка звужується до прямої короткої риски, погляд важко падає на підлогу, блідну. Ну я знала, що вона зустрічається і все серйозно, але про розпис вперше чую. І коли ж весілля? В березні. Ми ще їдем хвилин 8 до метро «Оболонь», провадимо про щось, але в голові в мене N. N.. N. N., з якою ми університетське життя пережили, це ж я її зі студентами-християнами познайомила (о, якби не я!), а потім ми багато мріяли, багато молилися і часто говорили, яка в нас цінна дружба.